A A A
Розмір шрифта: Зустрівшись віч-на-віч з цією сім'єю, мені яскраво згадалися слова Марії Арбатової: “Я не вірю в любов, коли в неї не вкладати порівну. Стосунки обох повинні бути скарбничкою, до якої обоє кидають свої монетки, і коли вона наповниться і буде відкрита, то тільки спільні гроші зможуть оплатити взаємне довір'я, інакше будь-який союз стане списком взаємних боргів. І ніхто не буде у виграші, тому що вампіри завжди нещасливіші від своїх жертв...” Це ніби схема, за якою вартує будувати будь-які стосунки. Саме таку мудрість усвідомило в своєму житті подружжя Удовенків з Чорткова і прожили щасливо й радісно: зростили дітей, виплекали онука, тепер переносять цю любов на правнука, збудували свої стосунки так, що вони стали добрим і теплим домом. Прожили у взаємоповазі і взаємопідтримці трохи більше як півстоліття разом. Такий тривалий і міцний союз, якому вартує позаздрити , адже він гідно витримав тест на міцність.

Він – нащадок татарської знаті, його дід був першим професором Дагистану, вона – з роду древнього корення дворян Давидових. Долі їхніх рідних складалися складно, але з цього вони висотали мудрість, котра зберегла їхнє кохання на все життя. І через любов один до одного вони любили всіх, бо вміли віддавати часточку себе.


- Юліє Матвіївно та Володимире Афанасійовичу, ваше життя може бути посібником на кшталт “Як треба жити”. Які цінності керували вами?


- Ми раніше жили іншими цінностями, цінностями спільноти, єдності, а тепер переважають цінності індивідуалізму, коли людина думає, що в першу чергу вагоме: “я або моє”. І все це пишеться з великої літери. Люди навіть не знають, хто живе у них в будинку, на площадці. Кожен живе за себе: мені добре - і все, а інші мене не обходять. Ми ж виховані так: коли сусіду погано, то я завжди піду йому на допомогу. Тому ми вважаємо, що наші погляди не будуть домінувати.


- Але ж не можна сказати, що всі люди у нас однакові...


- Так, безумовно. Я кажу не про окрему людину, а про загальний погляд на суспільство. Світ став іншим, і погодьтеся зі мною.


- Володимире Афанасійовичу, ким Ви були в минулому?


- Я був військовим, викладав у шмасі. В 14 років мені довелося одягнути погони.


- Як це в такому юному віці – і погони військового?


- Наша сім’я жила з на Алтаї. Мій батько був кадровим офіцером ще громадянської війни. Він загинув на фронті в 1944 році при знятті блокади Ленінграда. Нам повідомили, що він помер у госпіталі. Похований на Піскарьовському кладовищі. На його могилі я був не раз.
Моя мати після загибелі батька залишилась із чотирма синами. Я був найстаршим. Мама була одна, тяжко їй довелося. На той час я закінчив сім класів і сказав, що піду працювати. Це глибоко вразило маму, вона заплакала. А в мене, як і в багатьох дітей мого віку, була мрія стати пілотом. Мама через деякий час підходить і питає: “Ти ж хотів бути пілотом? Давай я тебе відправлю вчитися в льотну школу ?” А я відповідаю: “Із задоволенням”. І вона мене віддала в Ленінградську школу для дітей загиблих військових. Так розпочався мій шлях і в 14 років я пішов у самостійне життя. Коли батько йшов на фронт , найменшому нашому братику був один рочок...


- А як склалося так, що Ви потрапили до Чорткова?


- Я закінчив спецшколу, а після неї – військове училище, і мене за розподілом направили до Чортоква, в Шмас. Отже з 1950 року я живу тут. Як військовий служив в Монголії, в Могилеві-Подільському, а ось база у мене була в Чорткові. Моя дружина Юлія була господарем у мене тут, чекала мене і звивала сімейне гніздечко.


- Де Ви зустрілися з Юлією Матвіївною? Можете пригадати, як це було?


Юлія Матвіївна: Ми зустрілися, як звично зустрічається молодь.
Володимир Афанасійович: Я жив на квартирі у Юлиної хресної мами, її чоловік був директором 1-ї школи. У них був син Женя. Юля з Женею разом росли, і одного разу ми з ним пішли до неї в гості.


- Яке було перше враження?


Володимир Афанасійович: Яке може бути перше враження? Сподобалася зразу, з першого погляду. Ось я вийшов від них і думаю: “Оце так дівчина, треба буде зайнятися нею”.
Юлія Матвіївна: І вже 54 роки товчемо разом воду в ступі (сміються разом). Це коли наш онук Максимко одружувався, то нашому подружжю було 50 років. А на моє 50-річчя мені моя донька Світлана і зять Геннадій подарували онука. Максим – єдиний у нас онук.


- А Ваші, Володимире Афанасійовичу, брати ким стали?


- Вадим став капітаном далекого плавання, до цих пір працює, зараз на Каспійському морі в Махачкалі. Спартак закінчив Київське військове інженерне училище і весь час працював на Байконурі, потім перевели його на космічний завод під Москвою, і він там до цих пір працює. Молодший брат Валера – доктор фізико-математичних наук, професор – два роки тому відійшов в інший світ. Він багато працював біля атомного реактора, жив в Москві.
У нас в родині така традиція: зустрічаємося через кожних п’ять років. І зустрічаємося завжди, хто б де не був. До речі, в Україні немає зв’язку з Махачкалою. Ми через Москву тепер тримаємо зв’язок.
Юлія Матвіївна: Дуже добрий грунт вклала у них їхня мати, і до нас вона завжди дуже добре ставилася, цьому треба тільки повчитися.


- Володимире Афанасійовичу, а ким була за національністю Ваша мати?


- Вона була уфимською татаркою, а батько був українцем.
Юлія Матвіївна: Але його мати була дуже красивою.


- А як Ваші батьки поселилися в Алтайському краї?


- Володимир Афанасійович: Коли мій батько демобілізувався, то заїхав до свого товариша, який запропонував йому там залишитися. Згодом батько забрав своїх батьків і братів.
Працював батько директором пенькозаводу, а потім був начальником тресту молокозаводів району.
Доля мого батька була цікаво. В час революції, коли йому було 16 років, він розбив в школі вікно. А мій дід по батьківській лінії був суворою людиною. Батько злякався його, втік і пристав до військ Червоної Армії. Так він дійшов до Далекого Сходу. Вже від рядового дійшов до офіцера, працював у штабі. У Владивостоці вони зустрілися з мамою. А демобілізувався – залишився жити в Алтаї.
Сім’я матері – це старі дворяни. В неї батько був надзвичайно багатим. Він вчився разом з Леніним в Казанському університеті. За своїми поглядами був соціал-демократ, не більшовик, а саме старий соціал-демократ. Коли розпочався наступ Червоної Армії, він з Колчаком став відступати. За Уралом в них почався тиф, і майже вся сім’я погинула, окрім моєї мами і її молодшого брата, які ешелоном пізніше добралися до Владивостока. Ось і доля – на краю світа батьки мої зустрілися. Абсолютно різні люди за поглядами і за національністю , та прожили нормально, мали четверо синів.
Юлія Матвіївна: Життя дуже цікаве. Його мама, по-перше, не тільки була багатою, вона ще мала гарне виховання, звали її Сара Мухамедівна. Уявіть собі, щоб одній вивести четверо хлопців в люди і всім дати вищу освіту, щоб вони не пустилися берега, багато треба. Це ж вони могли зв’язатися з ким завгодно, стати п’яницями, дебоширами, а вони всі були виховані в дусі “якщо тобі погано, я поділюся всім, що в мене є”. Дуже добра і освічена була жінка – пухом їй земля.


- Юліє Матвіївно, розкажіть, будь ласка, про свою сім’ю.


- Я народилася в Башкирії, за 160 кілометрів від Уфи. Мій дід походив з переселенців з Петербурга. Був дуже грамотним і культуним. У Вітчизняну війну він втратив сімнадцять рідних людей. Це були внуки, племінники, сини і зяті. Усі вони загинули під Ржевом.
З маминого боку у війні загинуло п’ятеро. У неї було три брати - усі загинули: один на Малій землі, другий – в Севастополі, а третього отруїли на Уралі - випробовували нову зброю. Її доля була досить тяжкою. Мою бабусю викликали у військкомат і сказали: “Анно Матвіївно, у вас є син Давидов Микола Гаврилович...”. Це було останнє, що вона почула, її в кабінеті Репнікова розбив параліч. А йшов 1954-й рік, майже десять років, як закінчилася війна.
До Чорткова мого тата перевели з Миколаєва 11 листопада 1944-го року. І так ми тут залишилися. Вулиця Шевченка, була Мостова, а ми жили поряд, на вулиці Короля. Вона йшла догори, де тепер вулиця Галицька. Ми жили у кутовому будиночку, неподалік від теперішнього лісгоспу. Нас було п’ятеро: мама, тато, моя сестричка і бабуся. Але тато нас сюди привіз і на третій день поїхав в Ланівці. Він відкривав райпотребсоюз. В Чорткові тоді був обласний центр. У жовтні 1948-го року обласний центр перемістився до Тернополя. У будівлю колишнього суду в той час перемістився Шмас. Тепер тут інститут підприємництва і бізнесу .


- Де Ви навчалися в Чорткові?


- У школі №1. Сьогодні – це гімназія “Рідна школа” ім.М.Шашкевича. А коли була війна, в “першій” школі нижній і перший поверх займав шпиталь, на другому поверсі була українська, а на третьому – російська школа. Ми, учні, по черзі ходили доглядати поранених, які лежали в госпіталі, брали додому прати бинти, адже їх не вистачало. У мене з даного приводу був вже досвід.
Я вчилася в одному класі з Мартином Чекалюком.


- Юліє Матвіївно, Ви сказали про досвід догляду за пораненими, звідки він у Вас, на той час ще школярки?


- До Чорткова наша сім’я переїхала з Миколаєва наприкінці 1944-го року. Це був воєнний час. Мені тоді було 14 років. У Миколаєві в школах також були госпіталі, поранених клали просто на долівку в ряд, а коли кому довелося лежати на соломі, то це було величезне щастя. Ми, діти, доглядали поранених матросів та інших бійців. Просто заходили вчителі до класу і казали: “Діти, хто сьогодні вільний, прийдіть, допоможіть”. Знаєте, який для мене перший урок і досвід водночас у медицині? Одного разу я пішла на нічне чергування допомагати. Хірург пішов зі мною, школяркою, ампутовувати ногу: я тримала в руках каганець, поранений танкіст був прив’язаний ременями до столу, отримав дозу “наркозу” – стакан горілки (а що ще могло знеболити?), а лікар пилкою проводив ампутацію. Не буду вдаватися в деталі, але після такої операції я просто зомліла. Хто ж бо міг таке витримати? Разом з каганцем я звалилася на долівку. Лікар добряче мене відлупцював по лиці, промовляючи: “Це що за помічницю мені прислали, солома якась, більше нічого!” Ось така була школа, то що для мене було все решта?


- Ви жили раніше в Миколаєві, а потім переїхали до Чорткова? Чи маєте з даного приводу якісь спогади?


- На той час Миколаїв був великим містом , а Чортків - зовсім іншим, набагато меншим .
Пригадуються там рибні базари, вони розпочиналися у 4-й години ранку і тривали до 7год. 30хв. Хто прийшов пізніше – риби не застав. А якої там тільки не було риби! Моя бабуся дуже її любила, вона все говорила, що риба морожена – це вже не риба і нам наказувала її не купляти. І ще, рибний базар закінчувався так рано, бо вважалося, що тоді, коли настане світловий день, жарко – риба псується. Мертву рибу ніхто не їв і не продавав.


- Пані Юліє, а де Ви працювали раніше?


- Я певний час працювала в бібліотеці, а потім в райфінвідділі. В останньому робота була надзвичайно складною, я мала в своєму підпорядкуванні багато сіл, бувало, додому приїжджала пізно. То ми з чоловіком порадилися, і я покинула цю роботу.


- Ви сказали: “Ми з чоловіком порадилися?” Чи завжди ви обоє приймаєте рішення разом?


- Все життя. Ми завжди обговорюємо на сімейній раді те, яке рішення прийматимемо. Ми все робимо спільно. В нашому домі немає поняття жіноча чи чоловіча робота, хто має час, той одразу ж робить те, що треба зробити. Тому за 50 літ у нас ще не було суперечок. Ми гордимося своїми дітьми, наша старша донька Світлана – лікар, зять Геннадій – колишній військовий, пройшов через Афганістан. Дуже він хороша людина. Донька Людмила навчає грі на фортепіано у Чортківській дитячій музичній школі. У нас дуже дружна сім’я і дружна родина. Ми ніколи не жили так, щоб з кимось не поділитися. Ми не можемо “розкошувати”, коли нашим дітям сутужно. У нас це почуття взаємне.
Уявіть собі ситуацію. Я нещодавно два місяці пролежала в лікарні, і мої рідні по черзі привозили мені їжу. То ж, згідно з чергою, мій онук Максимчик (у нього вже також своя сім’я) через кожних два дні з Луцька до Тернополя возив мені їжу. А це 160км туди і назад. Усі дивувалися такій опіці, а він це робив від душі.


- Який секрет у вихованні? Чи є такий рецепт?


- Мене часто дратує “вихованість” наших молодих, ідеш до міста – вуха в’януть від нецензурщини. Або часто кажуть: “Бабко, посунься!” Ну яка я тобі бабка! Бабка – це родинний зв’язок. Я своїм онукам бабка, а тобі - громадянка, жінка. Із зятем у нас надзвичайно чудові стосунки. Я його люблю, як сина, але він звертається до мене по імені та по батькові. У нас так здавна в родині заведено, і так тепер в моєї доньки. Він перший раз сказав був мені: “Мамо”. А я відповіла, знаєш, “мама” – це дуже величне слово, вона дається тільки один раз на все життя. І не важить, доброю вона є чи не дуже, але вона – мама. Я ж для тебе жінка з вулиці. А мама має бути одна-єдина все життя.
Ми своїх дітей вчили поважали людей, цінувати їх, коли вони щось зробили не так – прагнули не кричати, а просто по-дорослому пояснити, чому треба робити так, а не інакше. Так виховували нас, і за таким принципом виховували і ми.


- Юліє Матвіївно, Ви славитеся тим, що є дуже доброю майстринею, у Ваші роботи не закохатися неможливо – це шедеври. Звідки це у Вас?


- Коли ми жили в Миколаєві, у нашому будинку не було ”чужих” дітей. Нас, дівчат, жінки збирали і вчили штопати, вишивати, а чоловіки навчали свого ремесла хлопців. Коли дітей вкладали спати , тоді дорослі могли відпочивати чи грати на подвір’ї в доміно.
Майстринею на всі руки була моя бабуся, вона ще дуже добре малювала. Я все це перейняла від неї .Моя машинна вишивка - це її наука. Я також добре малюю, бо в моєму ремеслі інакше не можна. Складно знайти церкву, до якої я б не вишивала, особливо в Чорткові, Львові. Ці мої роботи – це дарунок Господові. За це грошей не беруть. Є багато моїх робіт і по всьому світу: в Англії, Португалії, Америці тощо.
Мені приємно, що навики з малювання перейняв мій онук. Оця стіна з картинами – його ранні роботи. Хотілося б, щоб хтось перейняв досвід з вишивки. Правда, трохи пробує моя донька Людочка, але у неї все немає часу, бо має багато учнів.


- І наостанок, що б Ви побажали нашим читачам?


- Хочемо побажати усім, щоб вони більше уваги приділяли вихованню дітей, щоб молода людина була достойна того, що потребує наша Батьківщина. Людині дав життя Бог, і це дуже великий обов’язок – прожити його гідно, відповідно до Божих планів і сподівань.


Леся Легіт