A A A
Розмір шрифта: ...На одному ліжечку лягало троє або четверо дітей, накриваючись старою брудною веретою. А батько кладе собі лаву біля ще теплої грубки і гасить лампу та вкладається до сну, накриваючьсь своїм кожухом... Ще тільки перші півні , що ночували у сінях на драбині, почали співати, а в хаті вже зовсім було холодно. Стара хатина не тримала тепла. Так щозими довгими холодними вечорами мріяли всі про теплу весну, яка приносила довгожданне тепло і радість. А батько мріяв, щоб хоч сьогодні були жнива, бо останньої жменьки заробленого важкою працею збіжжя вже серед зими не вистачає дітям й на Божу неділю.То ж приходила найтяжча година, коли треба було йти до пана на поклон і просити зерно, щоб прогодувати сім'ю. А літніми днями доведеться відробляти позичене.

Так тяжко і нужденно жилося бідним селянам, бо землі у них було дуже мало, а коли і була, то в поганих неродючих місцях. Бідняцька земля лежала в основному на горбах чи видолинках і влітку як не спалить сонце клапоть того засіяного жита, то знесе водою раптовими зливами. Вони здебільшого сіяли жито для того, щоб восени, після молотьби, цими околотами могли полагодити диряву стріху своєї хати. Окрім цього і худобинка якась була коло дому, яку також треба було прогодувати. А саме збіжжя мололи і випікали житній хліб. Багатьом селянам доводилося гірко оплакувати свою важку працю. Адже нелегко було лопатою надовбатися тої твердої землі, з якої потім не було жодної користі. Тому часто батьки з тугою дивилися на своїх веселих і грайливих дітей, які насидівшись цілу зиму в хаті, бо не було у що взутися, влітку давали собі волю: бігали, веселилися, ніби то був для них справжній рай.
Правда не можна сказати, що селяни були такими інертними і нічого не хотіли робити. Щоб хоч трошки покращити своє становище, окремі наймалися тесати під горою каміння, інші йшли столярувати, були й такі, що тримали коней, аби при їх допомозі щось заробити. А було і так, що один сусід мав одного коня а інший - другого, один одному допомагали: то в одного разом орали, то в іншого.

Частина друга

В яру край самого потічка стояла одинока старенька хатина. Біля неї нічого не було, тільки коло порога при самих дверях стирчав вкопаний в землю дерев'яний костур, на якому вішали черепяний посуд чи навіть сушили верете, яку дуже рідко прали.
У цій хатині жив досить старий чоловік Дмитро Мельничук. Та ніхто в селі не називав його так. Всі знали, що його звати дід Дмитро. Усі від малого до великого звали його так.
Дід Дмитро був сиий як голуб і носив велику білу бороду, вуса у нього зрослись з бородою так, що ледве було видно носа. А про уста то вже й мови не могло бути, його не можна було розпізнати серед крученої купи волосся. Велика дідова голова світилася лисиною і лише ззаду проглядалося ріденьке сиве волосся. Він був низьким на зріст, ходив поволі та був таким облатаним, що на його одежі складно було знайти живе місце і не можна було пізнати з якого це все було матеріалу. Коли він йшов, то здалеку світилися різнокольорові латки.
Жив він зовсім відлюдно, жінка його давно померла, залишивши на нього троє ще зовсім малих дітей. Хоч тепер ці діти повиростали, дід тримав зажли якусь старшу жінку, що доглядала за ними. Але ті жінки чомусь часто мінялися.