A A A
Розмір шрифта: Українське серце – щире і високе
Нещодавно прочитала в газеті “і плюс” статтю, яка називається “Сторіччя Івана Черняхівського”. У публікації йдеться про талановитого українського генерала Івана Черняхівського, талант якого визнавали навіть вороги. Він був радянським генералом, але мав у собі українське коріння і душу. Він дослужився спочатку до звання полковника, а потім - командував 28-ю танковою дивізією, що розміщалася в Литві.Українці становили 25 відсотків в радянській армії, тобто четверту частину. І в більшості проявили себе, як розумна і талановита нація. Приклад генерала Черняхівського є цьому підтвердженням.
Ця стаття пригадала мені капітана МВС Радченка, якого ми в таборах називали “гражданином начальником”.

З Мордовських таборів, нас, дівчат, які були засуджені терміном на 10 літ, перевезли етапом у табори Челябинської області (в Мордовії залишили засуджених від 15 до 25 літ). Прибувши на місце, ми зійшли з товарних вагонів під охороною злих вівчурів, яких ледве стримували на поводках конвоїри. Під такою опікою наша колона прибула до жіночого табору, який розміщався неподалік поселення Потапино. Довго ми стояли в строю біля брами, поки наші “опікуни” оформляли і передавали наші документи табірному начальству. Потім нас по декілька осіб табірні наглядачі розводили до бараків. Та в бараках в'язні запротестували. Це були блатні росіяни, мовляв: “Бандеров, фашистов нам не надо!” І так було по всіх бараках. Тоді черговий по табору капітан Радченко наказав наглядачам зібрати нас усіх (нас було 400) і на ніч помістити в клубі. Клуб це був такий самий барак, як і інші. Так ми зі своїми “вещами”, мішечками, розташувалися на підлозі попід стіни. Капітан, “гражданин начальник”, у військовій формі ходив поміж нас і цікавився, хто з якої області. Усі ми були “западники”, а найбільше серед нас було волинянок. Вранці ми, в'язні, стали перешіптуватися, що у бараки, де є неполітичні в'язні, ми не підемо і з клубу не вийдемо за жодних умов, бо тут є кабінет начальника КВЧ (культурно-виховної частини) Радченка. На погрози наглядачів ми не реагували, до їдальні не пішли. Так просиділи ще одну ніч. Згодом виселили неполітичних в'язнів, між якими були блатні, що відсиджували по кілька термінів. Останні позиціонували себе радянськими “патріотами “, які ненавиділи нас - політв'язнів-“западников”. Нас поселили у їхні бараки. А в тому клубі відбулися збори. У виступах згадувалося, що ми “неисправимые”, що потрібно приймати до нас “жесткие меры”. Останнім виступив начальник КВЧ Радченко і заявив, не існує “неисправимых нет”, для цього він, як вихователь, прикладе зусилля. Радченко намагався, щоб у бригадах “западников” не було представників інших національностей, бо йому так легше нас виховувати. Невдовзі нас так виховали, що ми були найдружнішими. Серед нас були і такі, які намагалися говорити з ним російською мовою. “Не чую,- говорив Радченко,- не ламайте язики. Ви звідки прибули?”. А до нас звертався тільки на російській мові.
Нам було дозволено писати листи тільки раз на місяць, та ми писали їх і позачергово і при можливості доступу приправляли йому до рук.
Якось однієї ночі розгулялася сильна буря, громовиця. Вибило світло. Це було під час чергування Радченка. Він із ручним ліхтарем зайшов у наш барак і гукнув українською мовою : “Дівчата, виручайте! Впала огорожа! Розбіжаться блатняки! Ходіть зі мною на господарський двір, треба взяти балки, підняти огорожу і підперти, щоб хоч до ранку витримала. З конвоїрами на вишці я домовився!” У проливний дощ і нічну темноту, блискавицю ми піднімали важку двометрову огорожу, розрізали її пилами на частини. Так легше було піднімати.
Не могли не послухати. Радченко радив нам не виходити з клубу, він сформував наші бригади тільки із західняків, до нього ми зверталися в потребі і при можливості він заступався за нас. Це все стало підозрілим для вищого начальства. Невдовзі Радченка перевели у чоловічий табір, де відбував покарання майже увесь “преступный элемент”. Коли хтось із наших запитав Радченка про причину переводу, капітан, уродженець Полтавщини, відповів: “Ця недовіра до мене вже не вперше. Потерпаю за те, що маю українське серце”. Марія Штепа, місто Чортків