A A A
Розмір шрифта: Першої неділі вересна ми ось уже декілька літ поспіль відзначаємо День підприємця. Держава визнала посильний вклад людей з підприємницьким складом мислення і дій у державну скарбницю. Такі нові підходи до дій окреслив час. Проте чи готові ми з вами і наша свідомість до сприйняття самого підприємця як людини. Яка дбає і про нас з вами? Чи не вартують наші підприємці, щоб після п'ятнадцяти років незалежності нашої держави, тавро соціалізму, яке до цих пір тяжіє над нашими умами, не утотожнювало новітнє поняття “підприємець” із словом ”спекулянт”, яке вже стало рудиментом совкового періоду.

Гостя нашої рубрики розумна інтелігентна жінка, за фахом бібліотекар. І віддала вона своїй професійній ниві більше двадцяти літ свого життя. Нині вона разом зі своєю колегою Галиною Слободян- прватні підприємці. Вони дбають про красу і ошатність наших домівок обравши таке суто жіноче ремесло- дизайн та пошиття штор і гардин. Окрім цього у їхньому магазині це все можна і замовити, і придбати. Але ж ми не про це. Ми- про жіночу долю, яка пов'язала себе із підприємницькою діяльністю. То ж знайомтесь-пані Оксана Шептицька, вдова мого колишньго колеги, члена Спілки журналістів України Петра Шептицького.


Пані Оксано, ми з Вами зайомі вже давно, колись працювали разом у професійно-технічному училищі у Заводському. Пам'ятаєте ті дні, коли ваша літературно-мистецька вітальня”Ватра” була добрим полум'ям свободи і духовності, біля якого грілися не тільки учні училища, а й наш викладацький склад? Час припадав на кінець 80-х і початок 90-х років. То справді були дні особливого піднесення. Цей час сам за себе говорить. Тут перші свої історичні дослідження про трагічну історію нашого краю переповідав нині вже покійний Гордій Микола, тут читали свої перші патріотичні і ліричні поезії викладачі і студенти. Ми сві чекали з нетерпінням нового видання ряду часописів і потім усе це обговорювали, дискутували... Ми тоді збиралися у цій вітальні усі однодумці, ми були як одна см'я... Це пізніше доля порозкидала усіх кого куди...


У ті дні ми проводили зусрічі з відомими людьмиа раніше з цим було легше, не треба було платити гроші.То тепер усе складно, усе перенеслося в матеріальну площину. Тоді ми мали зустрічі з Анатолієм Горчинським, Олегом Германом, з Тернопільським гуртом ”Анна Марія” та її солістом Віктором Павліком, з творчим колективом фільму, що знімався на наших теренах, ”Вишневі ночі”, з Володимиром Шевельковим (знімався у відомому кінофільмі ”Гардемарини...”). З приємністю згадую нашу колективну поїздку у Копичинці. Там відбувалася прем'єра вистави “Гайдамаки” за однойменною поемою Т. Шевченка. Режисером був відомий Орест Савка. Це було незабутнє для нас всіх враження. І завжди в усьому нам сприяв наш вже покійний директор Воробець Євгеній .


Так , пригадую, ми були в числі перших в районі, де було створено осередок товариства ”Просвіта”...


Товариство української мови імені Т. Шевченка ”Просвіта” ми заснували одразу ж після педагогічного училища та дитячої музичної школи. Тобто в районі ми були третіми. Перші урочисті збори відбулися у будинку культури селища Заводського. На зборах була присутня тодішня голова товариства Христина Яремчук..


Такий сплав духовності і патріотизму, якому приділялася Ваша професійна діяльність і потреба душі змінився на цілком інше - на підпрємницьку діяльність... З чого все почалося?


Час йшов. Було сутужно в матеріальному плані. Не виплачували вчасно зарплату. Жити треба було. Діти росли і їм необхідно було дати освіту. Ось так довелося шукати шляхів виходу із такої кризи. Мені довелося повторити долю багатьох жінок-заробітчанок. Мені цей період мого життя дався нелегко. Я належу до тих людей, які складно привикають до чужого. Завжди хотілося додому. Це неможливо передати.
Я працювала в Італії і там в пекельну спеку вікна закривалися і люди лягали спати. А навпроти мого помешкання була церква. І ось там о 17-й годині били дзвони. І мені наче чулося, як дзвонять на свята у нас в Укаїні: ”Христос Воскрес, Христос Воскрес!”. Ви уявити собі не можете, як тоді хотілося додому. Я майже щодня у цій порі плакала за домівкою. Не могла звикнути. Не моє це. І все. Я людина домашня – люблю свій дім, хочу мало не щодня бачити своїх рідних.... І мабуть тому, саме там, я стала писати вірші. Ніколи раніше їх не писала і тепер не пишу. Така ностальгія була лише в Італіїї.


Оксано, Ви майстерно шиєте штори, моделюєте, шукаєте нові форми... Звідки це в Вас? Де Ви цьому вчилися?


В Італії я не затрималася. Роботу в Україні втратила. А проблеми матеріальні так і не були вирішені. Діти дорослі, власний будинок потребує також уваги і коштів... Тож стала я торгувати по базарах. Одного дня прийшла до мене одна полька і стала купляти тканину на гардини. Набрала багатенько, а коштів у неї якраз на половину... А я ж усю тканину порізала... У мене був шок... Але все-таки довелося повірити. Ця жінка шила чудові гардини і ми згодом заприязнилися. Довіра зробила свою добру справу. Звали ту жінку Аніта. З часом я стала допомагати Аніті у її ремеслі.
Одного разу до мене на базарі підійшов поважний поляк і сказав, що йому порадили звернутися до мене, мовляв, я все підкажу і допоможу. Цікавим було те, що той пан залишив нам ключі від свого помешкання і попросив, щоб до його приїзду були нові штори на вікнах і гардини, але те, що продають в магазині йому не підходить.
Ми з Анітою практично не спали тих два тижні. Вишукували нові журнали, заглядали до Інтернету... Але ця справа увінчалася успіхом - нам вдалося створити на вікнах шедеврики... Це був початок.


Я бачила вашу роботу в читальному залі центральної районної книгозбірні...


Ці штори, які ви бачили, двох відтінків бузкового, коштували недорого. Але там був тільки мій задум, а шила їх бібліотекар майстер апліквції пані Ольга Зелена.


Мода - пані мінлива. Чи встигаєте Ви, пані Оксано, тримати руку на пульсі часу?


Намагаюся. Бо клієнти зараз багато подорожують і немало бачать. Тому все побачене хочуть втілитм в жиитя свого дому і своїх вікон зокрема. Тому доводиться працювати в Інтернеті, шукати новинок. Але в Інтернеті такі послуги платні і не завжди відповідають вимогам часу. Тоді на допомогу приходять сучасні журнали з дизайну.


Чи легко ось так самому дбати про наповнення товаром магазану і торгувати одночасно?


Легкого немає нічого. Будь-яка робота, коли нею займатися так як це належить, є складною. Часом так наговоришся за день, що сил немає, але траба приділити кожній людині увагу, порадити, підказати, переконати. Трапляється таке, що за три години розмови, тільки одна година йде на користь, а дві на вітер. Але все має бути так як належить.


Давно Ви відкрили свій магазин?


Ні. 1 грудня 2005 року ми з Галиною Слободян відкрили цей магазин. У Чорткові надзвичайно складно придбати приміщення. Ви навіть собі не уявляєте як це складно.


А думалося колись, що доведеться займатися підприємницькою діяльністю?


Таке мені в сні приснитися не могло. Наше покоління по-іншому виховане. У нас були інші ціннсті. Раніше таких людей, котрі займалися бізнесом, називали спекулянтами. А це було надзвичайно соромно.
Пригадую наприкінці 80-х мені була пропозиція реалізовувати живі квіти. Тоді було б усе набагато легше. Мій чоловік був журналістом. А у ті часи до журналістів ставилися з повагою. Їх боялися, до їхньої думки прислухалися. Це тепер можуть на будь-кого налити бруду і радіти з цього. Тоді про таке ніхто й подумати не смів. Тож я могла спокійно займатися своєю справою. Мати дозвіл і торгувати. Але я думала таке: Боже, як то я буду дивитися соїм дітям в очі?... Цеж був сором. Тепер про це шкодую, бо час втрачено. Але тоді не тільки я одна так думала, так думало багато людей. Такі були часи, були інші цінності. Хоч головні християнські цінності залишаються незмінними.


Сьогодні Ваша сім'я це хто?


У мене дорослі діти. Донька Галя живе у Рівному. Вона одружена. Зять Роман –працює митником, закінчив два вузи. Вони подарували мені найкраце у моєму житті—онука Романчика. Саме не Романа, а Романчика. Так покійний дідусь Петро його назвав...
Наш Романчик цього року пішов у перший клас. Це для всієї нашої родини добра подія. Він коже, що буде комерційним директором мого магазину. Ось таке собі вигадав (сміється). Де колись ми могли такі слова знати? Тепер і діти по-іншому думають. Усе міняється. Може так і повинно бути?..
Але окрім сім'ї моєї Галі, наша родина ще далеко неповна. Не так давно одружився і мій син Олег. Маю невістку Мар'яну. Мій син з дружиною проживає разом зі мною в одному помешканні.


Пані Оксано, якщо поділити життя на те, що люблю і нелюблю, що б Ви віднесли до якої групи?


Дуже люблю вирощувати квіти і дарувати їх своїм друзям. Люблю добрих і щирих людей, які пам'ятають добро і можуть прийти на допомогу. Не люблю відпочинку на морі. Втомлююся від цієї монотонності. Люблю, коли сосни ростуть, коли польові квіти розцвітають... Одним словом, до душі мені наша природа, яка є на Тернопільщині і в Карпатах. І ще не люблю спокою. Коли життя йде в русі — це для мене.


А з худржньої літератури , що Вам найбільше подобається?


Тепер найбільше захоплююся творами Пауло Коельо. Просто не можу читати його твори без олівця в руках. Особливо до душі мені його “Книга воїна світу”. У ній багато мудрості поколінь... Це все у даний час співпадає з моїм духовним станом.


Які свята Ви любите найбільше?


Звичайно дуже люблю наше Різдво і Великдень, коли за спільним столом збирається вся родина. Але, на жаль, цьогоріч ці свята були для нас сумовитими, бо ми їх вперше святкували без мого чоловіка та батька моїх дітей...


Знаю, що ви любите куховарити і знаєтеся на цьому. Що б Ви запропонували нашим читачам?


Я ось собі подумала і зрозуміла, що рецептів салатів і тортів я рекомендувати не буду. Ваша газета і так дає дуже багато різних пропозицій і друкує багато смачних рецептів.

Тож перейдемо до десерту.
Треба взяти почищені дольки солодкої диньки (тепер, слава Богу, на них сезон) і залити їх червоним вином. Я надаю перевагу червоному вину “Біла заздрість.” Все покласти нехай трошки постоїть і просякне. А тоді смакуйте на здоров'я.
Краще з добрими друзями.


Олександра Іванців