 23.08.2006 - Вони боролися за Незалежність Скільки сили і віри у слові “Марія”?!Вона, незважаючи на свій поважний вік, нагадує панянку. Особливо, коли з нею повести бесіду. Спосіб мислення, виховання, такт цієї жінки захоплюють. Але доля була для неї немилосердною. Пройшовши сталінські табори, зазнавши катувань і людської підступності, вона з любов'ю згадує про своїх друзів, побратимів по боротьбі за волю України. Сьогодні вона мешкає у “Карітасі”. З її пера вийшли книги “Хтось розсипав червоні коралі” (2 частини),”Від тюрми чортківської до тюрми сибірської”, “Чотири долі”, та декілька ще маленьких книжечок, які вона не рахує. Нині до друку готується її нова книжка. Допомагає їй в цьому Мартин Чекалюк. І ще – недавно збулася її заповітна мрія – таки вдалося відкрити музей політв'язнів і репресованих у приміщенні “Карітасу”. Душею і пам'ятю збирала вона з крупинки по крупинці експонати, щоб залишити спогад про тих, хто боровся за волю рідної держави.Тож як ви здогадалися, наша гостя – пані Марія Штепа. – Пані Маріє, Вас дуже багато людей знають і поважають у нас, але скажіть, будь ласка, де Ви народилися і в якій сім'ї? – Народилася я у 1925 році в селі в Ромашівка Чортківського району. Мій батько Степан виїхав до Канади. А вдома залишилися мама і бабуся. Обидві були добрими кравчинями. Да нас завжди приходило багато людей, спілкувалися. Спочатку наявність в одній хаті двох швейних машинок цілком вистачало на життя, тому поля ми мали небагато. Жили спочатку не бідно. Але згодом поляки наклали великий податок та ті машинки. Та такий, що сплатити його було трудно. Настала біда, і тато був змушений виїхати до Канади, щоб заробити копійку. – Звідки брало початок формування Вашої національної свідомості? – Мої батьки були просвітянами. Вони в “Просвіті” і познайомилися. Читали багато книжок, грали в виставах. То й в дома тато залишив немалу бібліотеку. До нас приходили сусіди по книжки. Перша моя книга була Богдана Лепкого “Сотниківна”. Дуже сильні враження від тої книжки залишилися в мне по цей день... Великий вплив на мене і моїх ровесників мав наш священик Степан Когутяк. – Де Ви навчилися читати? – У нас в селі була школа: шість класів обов'язкових і сьомий – необов'язковий. Навчання було польською мовою. Поляки хоч були нашими окупантами, але дуже добре вчили, давали дуже добру освіту. Нас вчили як ми себе маємо поводити, і це мені припало на все життя. – Про отця Степана Когутяка Ви згадуєте практично у кожній своїй книзі, чим він Вас захоплював? – О, це була неординарна особистість. Він дуже багато зробив для того, щоб виховати з нас патріотів. Отець Когутяк був греко-католицьким священиком. Він і його дружина завжди були активними учасниками усіх заходів “Просвіти”: організували самоосвітній гурток, де отець навчав історії України і німецької мови. Короткий відтинок часу, він був головою ревізійної комісії кооперативи. Щонеділі, одразу ж після служби Божої, проводив для нас навчання. Отець Степан, переслідуваний енкаведистами, відправив свою сім'ю до родини в Станіславів (Івано-Франківськ). Сам згодом залишив село і пішов у підпілля, арешту уник завдяки попередженню колишнього голови уже неіснуючої “Просвіти” Івана Грицика.  З приходом німців отець з групою потрапив в руки до гестапо. Йому загрожував розстріл, якого також вдалося уникнути. Загалом подальша доля сім'ї Когутяків – драматична, сповнена терпіння, гіркоти, розлук і втрат.– Знаю, в дитинстві і в юності Ви то Ваші друзі рівнялися на о. Когутяка. Він був для Вас як батько. Але більшість ваших друзів віддала свою молодість за справу волі України... – У вересні 1933 року, повертаючись додому, побачила, що всі плачуть, дізналася що Степана Онищука кинули до в'язниці ще із декількома студентами Чортківської гімназії. Дізнавжись про арешт Степана, сусідські хлопчаки – Захарко Когут, Павло Маланчук, Михасько Музичка та Михайлик Гайовий часто обговорювали між собою цю подію. “Всі герої переходять через тюрму, – заявив Михасько, – це гордість бути у тюрмі за Україну, це ж не за злодійство”. На що отець Когутяк картав їх, щоб собі такого не наговорили. Але потім їхні слова стали пророчими. Складні їм випали долі. Повні боротьби. У 1941 році, коли прийшли “визволителі”, мури Чортківської тюрми були переповнені болем, сльозами і кривдою. Тут знемагали в'язні із Ромашівки: Іван Грицик, Михайло Гайовий, Михайло Матвійчук, Михайло Музичка, Павло Маланчук, Микола Кіндяк, Захар Когут, Микола Музичка, Роман Матвійчук, Микола Семирозум, Павло Обнявка, Павло Шуйка, Михайло Кільчицький, Андрій Маланчук, Степан Бартків, брати Михайло та Іван Вавріви, Ксеня Концеграда, Софія Маланчук, Марійка Адамик, а також за недоздачу зерно – поставок – Павло Семирозум і його зять Степан Онищук. Коли “доблесна” Червона армія втікала від армади війск Третього Рейху, залишаючи після себе не тільки зброю, в стінах чортківської тюрми творилися нелюдські катування. – Пані Маріє, Ви були членом ОУН. Ще молодою дівчиною зазнали людської зради, катувань. Як це склалося? – Наша хата знаходилася на краю села, поруч двох цвинтарів з того боку, де більше хат не було. Першими там почали будову батьки Михайла Медецького, з який ми дружили з дитячих літ. Він опікувався мною, бо був старшим на п'ять років. Між нашими родинами зав'язалися милі та дружні стосунки, щиро ділилися необхідним, ходили один до одного “на позички”. Пізніше між нами зав'язалися більш романтичні стосунки. Вони наші були не такими, як тепер в молодих людей. Все було якось не так. Була якась пересторога. ... Літо 1939-го. Як ніколи, цього року розгорнула свою діяльність “Просвіта”. Кожного вечора молодь готувала концерти, вистави, фестивалі, створювалися аматорські гуртки. Будучи підлітком, я брала в цьому активну участь. Думалося про майбутнє. Та плани обірвав вересень 39-го. Закрилися всі освітянські організації. І найстрашніше – арешти. Час був тривожний. Більшовики заарештовували інтелігенцію, передових освітян. Михайло Музичка (“Бурун”) у нашому селі організував підпільну організацію. Михайло Медецький навчався в Чорткові на столяра. Зустрічалися рідко, бо він був вдома лише внеділю, добирався пішки 18 км. У нашому домі часто перебували підпільники. Михайло про це знав.  У 1941 році, я вище згадувала, енкаведисти заарештували у Ромашівці членів ОУН і їхніх симпатиків. Село було під враженням страшного горя. Потім прийшли німці. У 1941 році Михайло вступає до молодіжної ОУН, а у 1942 – я. У цей час у добрих стосунках стається тріщина. Чому? Пояснити важко. Батьки Михайла враз стали забороняти нам зустрічатися. Але Михайло на це не зважав. Але на це стала зважати моя мати. Михайло наполягав на шлюбі. Моя мати була на своєму. В розпачі Михайло подався до Чорткова служити в українській поліції. Спочатку про це не знав ніхто з рідних, лише довідалися, коли він написав мені листа.У березні 1944 році знову повернулися москалі. Страх охопив село – його бомбили німці. Почалася масова мобілізація чоловіків до армії. У 1946 році у вересні першою в селі заарештували мене. Через два тижня повернулася побитою і знеможеною. Служба безпеки (СБ) застерігала, щоб бути обережною, ні з ким не спілкуватися. А в грудні мене заарештовують вдруге. Як забирали, бабуня Варвара встигла сказати: “Дитино, аби не взяла кого на свою совість. Я буду молитися за тебе день і ніч”. Всевишній дав мені сили “не потягнути за собою” нікого. А далі... чортківська тюрма, суд. На суді з'явився свідок – сусід Григорій Медецький – батько Михайла. Так батько мого коханого відімстив мені за любов свого сина, забувши як раніше дружили наші сім'ї. – А що було далі? – Батько Медецького відплатив жорстоко. На суді його голос не здригався, коли свідчив, рука не тремтіла, коли ставив свій підпис. А далі – етапи, табори, клеймо “ворог народу”. Після таборів – висилка: важка праця недоїдання. В таборах одружилася. Все пережила. У 1968 році повернулася додому. До того приїжджала два рази та не отримувала дозволу на прописку. Потім повернулася, жила в Калинівщині, працювала у фінвідділі. На старі роки доля завела в “Карітас”. Тут зустрілася зі своїми подругами Софією Каріх, Євдокією Задорожною, Ганною Шлярською. Тяжкі долі у наших жінок, які були політв'знями. Покалічені тіла, душі. Не все так просто. Час забирає нас одну по одній на небеса. Вже нема Шклярської та багатьох інших... Хочу, щоб була пам'ять, тому багато сил докладаю до цієї музейної кімнати, що поряд з моєю в “Карітасі”. ... Як тільки я зайшла до пані Марії, де вона нині мешкає, вона одразу ж підхопилася, ніби мене чекала: “Давайте підемо до музею”, – каже вона. І я їй не перечу. Розумію, що він для неї означає. Та й і себе не можу зарахувати до байдужих. Пані Марія переповідає – я слухаю. Ось сумочка, яку вишивала Надя Юрчинська, там блузка, яку недошила донька отця Когутяка і доручила це Ганні Шклярській... Тут живе історія. У тому світі душі юних повстанців умиротворені. Там... рай. На землі вони зазнали пекла. Діти з мікрорайону Синякової заколядували гроші і на них купили образ, який стане благословінням для дітей – жертв Голодомору, там Оля (правнучка пані Марії) дарувала і від себе пам'ятну картину, намалювавши своїми руками... Діти – дітям. Ці подарунки вражають, але вони говорять про те, що пам'ять всесильна. Олександра Іванців Опубліковано на сайті: http://iplus.net.ua Пряме посилання: http://iplus.net.ua/index.php?name=news&op=view&id=163 |