Христина Яремчук - депутат Чортківської районної ради, голова осередку Товариства «Просвіта» місцевого педагогічного училища ім.О.Барвінського, член ради районної організації «Просвіта». Жінка, чия висока громадська позиція ніколи не зраджувала непідкупній любові і уболівання за українськість, як в політиці, так і у сфері культури.

Про все це детальніше читайте далі.

- Пані Христино, звідки ви родом?

- Я народилася у Чорткові, але дитинство моє пройшло у селі Улашківці Чортківського району. Там мені змалку привили любов до українських традицій і звичаїв. Пригадую, як все село виходило на гаївки. Ці гаївки оселилися у моєму серці і я пам`ятаю їх дотепер. Здається, ніби це було вчора. Мати моя з Козаччини (Ланівці), а батько - з Озерян Борщівського району.

- Де ви навчалися?

- У п`ятому класі я ходила в Ланівецьку художню школу. Під час навчання у  5-7 класах я три рази на тиждень їздила до Чорткова і возила з собою акордеон. Навчалася тут у музичній студії у палаці школяра (тоді палац піонера). Навчали мене Володимир Семеген та Семен Срульов. Музичну теорію викладав Ростислав Гарячий. Пам`ятаю, Семена Євсєєвіча як дуже хорошого педагога. Він мав надзвичайний підхід до дітей, хвалив нас за кожну маленьку перемогу.Однак згодом у Борщеві відкрилася музична школа і я перевелася туди, там її і закінчила.

- Ми уявляємо кадр із фільму „Червона рута" і бачемо вас у ньому молодою. А що згадуєте з цього періоду ви?

- У той час я навчалась на другому курсі в Івано-Франківському педагогічному інституті на „музпеді", відвідувала  танцювальний ансамбль „Евріка". Це був ансамбль естрадного сучасного танцю. Спочатку я просто хотіла навчитися танцювати. А згодом, десь у другому семестрі, керівнику ансамблю запропонували взяти участь у зйомці фільму „Червона рута". Під час зйомок я й не уявляла, що знаходжуся серед майбутніх світочів української естрадної музики. 

- Чи була можливість спілкуватися з ними?

- Ми не багато спілкувалися, у них було своє коло однодумців. Та я запросто спілкувалася і з Володимиром Івасюком, і з Назарієм Яремчуком, і з Василем Зінкевичем. Вони були ще молоді, але на той час вже знамениті. Яремчук був дуже скромним. А Зінкевич уже відчував усю свою вагу. Софія Ротару на той час вже здобула перемогу у музичних конкурсах, її також знали, до неї ставилися по-особливому.

- Як довго тривали зйомки фільму?

- То було літо 1971 року. Зйомки тривали більше місяця. Репетиції були дуже виснажливими. Костюми нам пошили із тонкої шерсті. Це були традиційні українські народні костюми, але зроблені за сучасним дизайном. Деякі танці ми танцювали у абсолютно довгих спідницях, а інші - у дуже коротких.А ще - ми танцювали у париках: одні танці були у білих, другі - у чорних.А то був липень місяць. Страшенно пекло сонце, та ще й прожектори з усіх сторін світили на нас. Працювати було дуже важко, але надзвичайно цікаво і захоплююче. Навколо була чудова природа: Карпати, Яремне, водоспад.

- Що вам ще запам`яталося зі зйомок фільму?

- Пам`ятаю, як Назарій Яремчук диктував мені слова пісень, а я записувала. Мені дуже подобалися пісні: „У Карпатах ходить осінь", „Водограй" та інші.

 Ще пригадую, як Назарія Яремчука постригли занадто коротко. Тоді модно було, щоб хлопці носили довше волосся. І йому ззаду дочіпали маленький паричок, щоб волосся виглядало довшим. Як зараз, пам`ятаю Володю Івасюка у  простій картатій сорочці. Він не виділявся між усіма. Дуже просто, невимушено і скромно себе поводив.

- Чи думали ви тоді, що берете участь у історичному дійстві?

- Коли я вперше побачила фільм „Червона рута", мене дуже здивувало, чому так мало показали. Адже знімали багато, досконало.Ми танцювали сотні разів кожен танець, удосконалювали, удосконаленню не було меж. А у фільмі все так швидко відбулося, багато цікавих моментів не показали. Виявилося, що плівка просто зникла безслідно. А фільм зробили із чорнового варіанту, який знайшли. Вже зараз, з огляду на те, що сталося потім з Володимиром Івасюком, і що за причини були для цього, можна сказати, що то було не випадково. Не хотіли тоді популяризації української пісні на такому високому рівні.

- По завершенні навчання вас одразу направили до Чорткова?

- Після закінчення навчання мені зразу запропонували роботу у Чернівецькому педучилищі. Я була з третього випуску Івано-Франківського педінституту. То був такий час, що ми могли вибирати де хочемо працювати.  Але з Чернівецьким педучилищем не склалося. Згодом мені запропонували працювати у Чортків. Спочатку я не хотіла, бо мріяла про велике місто. Але погодилась через те, що мені було близько додому.

- Христино Михайлівно, де ви зустріли свою долю?

- Свою долю я зустріла на вулиці Пігута (колись Ульянова). Федір( мій чоловік) жив  там. А я - на сусідній вулиці. Кілька разів він мене бачив і задався ціллю познайомитися зі мною. Так і познайомилися.

- Він вам сподобався одразу?

- Мене вельми зацікавило те, що він неординарна людина, має якісь інтереси,  добре знав англійську мову. Він планував поступити до аспірантури, писати наукову роботу, але потім прийшло розуміння, що це не обов`язково.На той час він працював викладачем у медичному коледжі ( тоді медучилищі) і у лікарні.Федір мав дуже добру підготовку для того, щоб працювати офтальмологом. Коли він служив у армії на Уралі, біля Томська, як офіцер (Федір двічі був в армії, як рядовий і як офіцер), у нього була можливість постійно бути у Томському медичному інституті на кафедрі очних хвороб, на операціях. Там він здобув таку практику, яку рідко кому вдається здобути. Зараз  працює офтальмологом в Чортківській центральній районній лікарні. У нас є двоє дорослих дітей.

- Я знаю, що ваша родина дуже багато уваги приділяє національним традиціям та патріотизму. Звідки у вас це?

- Я хочу сказати, що моя родина завжди була патріотичною. Дуже великий вплив на формування мого світогляду мав вуйко (мамин брат) отець Кисіль, який був греко-католицьким священиком, якого було відправлено у табори за те, що він не хотів перейти у православ`я. Пригадую, відколи він повернувся у 1952 році, і аж до його смерті у 1996 році, він завжди був поруч. Отець Кисіль завжди був членом нашої сім`ї, завжди приїжджав до нас, коли працював у селі Ягільниця.

Вуйко купував багато хорошої літератури. Він умів вибирати. У радянський час, не було аж так багато хороших видань, але як щось появлялося, то вуйко про те знав і купував. У нас вдома завжди було багато цікавих журналів та газет. У всьому цьому я зростала. В Улашківцях я була постійним читачем у бібліотеці. Це мало неабиякий вплив на формування моїх поглядів.

Отець Кисіль був членом усіх українських громадських організацій: „Просвіта", „Рідна школа", „Сільський господар". Від вуйка я чула багато цікавих розповідей. Перший раз його заарештували і запроторили у Дрогобицьку тюрму за Польщі. Він розповідав, що за те, що він дуже патріотично виступив на могилах січових стрільців у Коломиї. Тоді він був парохом у селі Балинці Коломийського району.

Якось недавно я була проїздом у тому селі. Під час розмови з селянами, виявилося, що є люди, які його пам`ятають. Вони розповідали, як його переховували. У 1946 році його заарештовувала уже радянська влада. Знущалися над ним. У сільській раді вуйка з великою силою кидали до однієї стіни, другої, заставляли „підписуватися" на православ`я. Та він відмовився, не зрадив своїй вірі. Коли повернувся із таборів, його щотижня викликали у КДБ, і катували, вимагали, щоб він „підписався" на православ`я. Обіцяли, що як виконає вимогу, то зразу поставлять владикою. Але він залишився підпільним греко-католицьким священиком, до якого тягнулися люди із навколишніх  районів. Багато людей його знають і люблять: і з Чортківського, і з Заліщицького районів.

- Хто ще мав вплив на формування ваших поглядів?

- Крім нього, вплинули на мій світогляд бабця і мама. У час визвольних змагань мама була ще молодою. Вона знала багато таємниць, але не називала себе зв`язковою. Певною мірою мама таки виконувала функцію зв`язкової, адже розповідала таємниці тільки тим, кому вони були призначені.

Коли прийшла радянська влада, мама і бабця дуже постраждали через помилку. Через хату від них жили люди, які мали таке саме прізвище - Кисіль. У них на стриху переховувалися партизани. До стодоли господаря прийшли облавники за сіном. Він завжди давав їм сіно, а того разу сказав, що нема. Облавники полізли на стрих подивитися чи не бреше господар. А  хлопці з УПА, що були заховані на стриху, подумали, що це за ними ідуть, і один вистрелив у того, що ліз по драбині догори, а сам скочив через вікно. Далеко не відбіг - куля його скосила. І за те, що „чекіста" було убито, зразу прийшли каральні загони у село, спитали фамілію - Кисіль. От і прийшли до нашої хати.

У мене в хаті не знали у чому справа. Били страшенно маму і бабцю. Бабцю у підвалі мучили, а маму поставили під стінкою і стріляли довкола голови. Мама пояснює, що ніяких бандитів нема, а вони стріляють. І кожна мить здається їй останньою. Я боюся, що воно може відгукнутися на генномому рівні.

За якийсь час розібралися, що сталася помилка. Їхній старший сказав: „Тебе Бог здоровье вернет, ты не виноватая". Бог здоров`я не повернув, після того бабця все життя була удвоє зігнута. В якийсь момент, розповідали, бабцю вели на город розстрілювати, а один хлопець, з тих радянських, проходив мимо.Коли він до бабці приходив, то вона його годувала, і він казав тому, що вів бабцю: „Оставь старуху, она не виновата". Якби вони не зустрілися з ним на городі, то бабцю  би розстріляли.

- Пані Христино, розкажіть, будь ласка, про вашу діяльність у „Просвіті"

- Наш осередок „Просвіти" у Чортківському педагогічному училищі перший не лише у Чорткові, а й у Тернопільській області. Обласної організації ще не було створено, тому зареєструвати тут нас ще не могли. Зареєстрував нас Дмитро Павличко, на той час він був головою „Товариства української мови ім. Шевченка" у Києві. Про „Просвіту" раніше я часто чула вдома, це було мені близьке, тому я постановила собі нею займатися.

- Ви першою на Чортківщині мали професійний фольклорний ансамбль „Гаївочка". Коли він виник?

- Ансамбль „Гаївочка" виник на початку 80-их років. Можливо, на той час це була така хвиля, почалася Горбачовська відлига, помалу суспільство ставало демократичним. Скажімо, до того часу співати українські пісні абсолютно не було модним. Тим більше автентичний фольклор. У всякому разі, до тієї пори підтримувалися радянські пісні, у яких прославляли радянську дійсність, радянських вождів і комуністичну партію.  Це були основні пісні. Подекуди співалися вже пісні українські. Звичайно, перед українськими мусили прозвучати комуністичні.

Мій ансамбль був не просто фольклорний, а фольклорно-етнографічний. Тобто, він не лише виконував народні пісні, а й дотримувався усіх звичаїв та обрядів, що притаманні нашій місцевості. Це зараз вже є багато літератури про національні обряди і звичаї, де можна почерпнути знання. А на той час знайти потрібну інформацію було нелегко. Найбільший університет - це були старенькі люди. Ми шукали їх, розпитували, записували, дещо самі додумували.

- Чому ваш ансамбль називається саме „Гаївочка"?

- Як вже казала, мені на все життя запам`яталося, як в Улашківцях співали гаївки. Перше, що ми виконували - це були гаївки. На маминій батьківщині - Козаччині, також водили гаївки. Цікаво те, що одна й та сама гаївка по-різному співалася у різних селах.

- Що би ви побажали нашим читачам?

- Не знаю, яким буде найближче майбутнє України, бо ми тепер перед вибором. Хто б не став на чолі держави, ми повинні залишитися українцями. Нам завжди треба триматися навколо українських цінностей: української мови, історії, звичаїв і традицій. Державу становлять люди. Все залежить від нас.

Сьогодні бути патріотом - це означає намагатися залишитися в Україні, або попрацювавши десь за кордоном і заробивши матеріальну базу, повернутися сюди та допомагати будувати свою державу. Всім хотіла би побажати щастя, міцного здоров`я, добробуту, щоб стало нам жити так, аби ми гордилися і тішилися, що ми живемо в Україні.

Оля Мідяна,