A A A
Розмір шрифта: Коли я готувався до розмови з відомим чернівецьким політологом, колишнім мешканцем Чорткова Ігорем Буркутом, то був упевнений, що поведу бесіду в русло, відповідно, політики. Тим більше, що Ігор Григорович – поважний і цікавий політолог, який часто публікує у пресі оригінальні проблемні статті, спрямовані до кожного, підготовленого й не дуже, читача, а його виступи зовсім не нагадують нудні семінари чи наукові читання.

Натомість я одержав оригінальну, багату на спогади, розповідь про післявоєнний Чортків – невелике галицьке місто зі своїм феноменом полікультурності. Річ у тім, що мій співрозмовник виростав у сім’ї інтелігенції, відповідно змалку перебував у культурно-просвітницькому середовищі.
Отже, знайомтесь: Ігор Буркут, доцент кафедри політології та державного управління факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.


– Ігоре Григоровичу, Ви родом з Чорткова? Розкажіть, будь ласка, як сталося, що зараз живете і працюєте в Чернівцях.


– Якщо точніше, то я в Чорткові виріс. Родом я з інших місць. Мої батьки жили в Чорткові з 1949 року. Виходить, я там виростав. У 1968 році я вступив до Чернівецького університету, після того – аспірантура, робота, і з того часу я в Чернівцях.


– Часто буваєте на “малій Батьківщині”?


– Доки жива була моя мати, їздив часто. Наприкінці 1999 року вона пішла в інший світ, та й, власне, в мене там мало хто лишився: родичів майже нема, друзі-знайомі роз’їхалися світами. Тому дуже-дуже рідко там буваю. Моєму батькові наказали взяти костьол як спортивний зал. “Храм є храм” – такою була його відповідь


– Розкажіть, будь ласка, про Вашого батька. Він був директором однієї з чортківських шкіл?


– Так. Він мав декілька освіт, остання його освіта – історик. У нього була прекрасна бібліотека, де було все, у тім числі Грушевський, (схований, звичайно). Батько закінчив історичний факультет Львівського педінституту, паралельно відвідував університетські лекції Крип’якевича. Він пояснював мені, що бути радянським істориком дуже складно (я пішов по батькових слідах, до того працював у місцевій лікарні).
Спочатку він працював інспектором райвно, а 1954 року очолив другу школу, російську. Тоді в Чорткові було дві російські школи: одна залізнична, а друга, в якій працював мій батько, звичайна (до речі – колишня польська гімназія). Батько мій був українцем, але чудово володів російською мовою.
А найцікавіше те, що ця школа випускала… українських патріотів. За те, що батько ніколи нікого не звільняв від української мови в навчальному процесі, йому дуже часто докоряли. А зараз, коли я приїжджаю в Чортків, етнічні росіяни дякують мені за те, що батько таки змусив їх вивчити мову народу, серед якого вони живуть. Адже це дало їм можливість прожити в Чорткові нормальне, повноцінне життя.
Батько дуже рано пішов на пенсію. Справа в тому, що в школі не було спортивного залу, грошей на будівництво не виділяли. Це був початок 60-х років, коли закрили костьол святого Станіслава, відомий чортківський костьол. Батькові наказали: “Беріть його як спортивний зал”. Він відповів: “У жодному випадку, храм є храм”. З того часу стосунки з начальством зіпсувалися. Батько таки зумів вибити якісь кошти на спортивну залу, але остаточно підірвав цим здоров’я і в 47 років, як інвалід війни, був змушений піти на пенсію.
Те, що він зробив у ті роки, на мій погляд, було справжнім подвигом: іти проти партійної лінії було вкрай небезпечно. Власне, завдяки моєму батькові й зберігся костьол. На жаль, не повністю. Коли з нього зробили склад, то дозволили дітлахам розтягнути на трубки орган.
Тоді взагалі серйозний наступ був на церкви. Закрили дерев’яну церкву на колишній Колійовій, працювали лише кам’яна (та, що біля замку) і невеличка церква XVII ст. (сьогоднішня Успенська).


– Хтось із Ваших друзів ще живе в Чорткові?


– Одні померли, інші виїхали, вступивши в університети, отримавши призначення. Та й однокласників майже не залишилося в місті. Минулого року виповнилося 40 років від закінчення школи, з’їжджалися всі хто звідки – і з Білорусі, і з Росії. Зі мною вчився один з провідних нинішніх білоруських журналістів Борис Герстен, його батько був завідувачем терапевтичного відділу Чортківської райлікарні.
Підпільний монастир сестер-служебниць жив у 50-ті своїм життям
Я пам’ятаю ще ті часи, коли в Чорткові стояв меморіал польським легіонерам, що загинули в боях з українцями під час Чортківської офензиви 1919 року. Він був поруч з курганом-могилою воїнів УПА, яка стоїть на великому кладовищі по вулиці Бандери. На тому меморіалі був пам’ятник з орлом, напис “Poległym na polu chwały”, і потім – рядами невеличкі дерев’яні хрести з оцинкованими табличками.
У радянські часи все поступово руйнувалось, причому абсолютно свідомо. Ланцюги з огорожі здали на металолом, орлів виколупали. Могили січових стрільців теж були занедбані, на них паслись кози, а якщо люди намагались якусь квіточку принести, то карали за це нещадно.


– І все рівно ходили, молилися, ночами відправлялася Служба Божа, у підпіллі діяла греко-католицька церква…


– Ви знаєте, у післявоєнному Чорткові навіть діяв підпільний жіночий монастир сестер-служебниць. Вони дуже сильно вплинули на мене. Річ у тім, що вони працювали разом з моєю матір’ю в лікарні. Траплялося, і так що приміром моя мати на декілька днів їде по області (вона працювала в обласній станції переливання крові), а батько як інспектор райвно їде в район. Мене тоді “віддавали” монахиням – і це було для мене чимось абсолютно іншим, іншим життям. Вони нічого не демонстрували, нікого ні до чого не примушували. Але ж коли побачиш ті мирні обличчя, мимоволі будеш з ними молитися! Такого життя більше ніде не було, тільки в тому імпровізованому монастирі.
Жили вони за першою школою (нинішньою гімназією), їхній будиночок був практично схований, зі всіх боків закритий деревами і забудовами. Приїжджав підпільний єпископ, замаскований під фірмана, в тілогрійці, кирзаках, з батогом.
Їхня настоятелька Климентія Стояновська була надзвичайно розумною, доброю і дуже світлою особою. Бувають такі люди, які буквально випромінюють світло. Просто фантастична людина! Якби не радянська влада, думаю, вона б зробила велику церковну кар’єру. Зауважте, що вона полька, етнічна полька, яка перейшла з римо-католиків у греко-католики!


– Дуже незвично і сміливо як для польки!


– Так, це абсолютно незвично. Її благословив на цей крок митрополит Андрей Шептицький. Стояновська прекрасно знала українську культуру, у той же час шанувала і любила рідну польську. Це вона навчила мене справжньої літературної польської мови.
Усі сестри-служебниці позакінчували радянські курси Червоного Хреста. Влада дуже боялася, щоб вони не працювали з людьми, тому посилала їх на такі посади, де якнайменше контактів з людьми – статистиком чи в фізкабінеті. Але в людей вони користувалися величезною повагою. До них приходили за порадами. Отака специфіка Чорткова 50-60 х років: ззовні одне, а всередині зовсім – інше.
Місто під знаком історичної толерантності


– Тодішній Чортків, напевно, дуже відрізнявся від теперішнього?


– Звичайно, особливо своїм національним складом. По-перше, після 1954 року почали масово повертатися репресовані. І коли вони з’явилися в місті, змінилася атмосфера. По суті, із заслання повернувся цвіт нації, інтелігенція. Крім того, і це по-друге, багато хто з них повернувся з друзями, яким заборонялося поселятися в 250 містах СРСР, етнічними росіянами. У той час тривала політика масової русифікації (відповідно, якщо росіянин їхав у західну Україну, то це віталося!). Але справа в тому, що наші репресовані вчителі, юристи, високоосвічені люди приводили з собою таких же освічених, розумних росіян.
Тоді я бачив у Чорткові різних росіян. Бачив непотріб, який присилався спеціально для знищення українців, і бачив нормальних хороших людей, які з величезною повагою ставилися до місцевого населення.
Чортків п’ятдесятих докорінно відрізнявся за населенням від сучасного. На початку 50-х років закінчилася війна в Кореї, і сюди перекинули авіаційну винищувальну дивізію (уявіть собі – тисяча людей!). Потім, коли у 1955 році виводили радянські війська з Австрії, то в Чортків перевели артилерійську бригаду. Це ще одна тисяча. Місто в результаті було перенасичене військовими, на вулицях лунала російська мова. Тільки трохи згодом це все “розсмокталося”.


– Така мішанина, напевно, дала свої результати – змішані родини?


– Змішування націй – це одна з характерних ознак міста, яке перебуває під владою інших держав. До речі, тепер це трохи забулося, але в Чорткові був такий звичай: якщо батько в сім’ї українець, а мати, скажімо, полька, то всі хлопчики – українці, а дівчата, відповідно, польки. І навпаки. Інколи цей принцип змінювався. Я знав одну родину: два рідні брати, один брат – полковник війська польського, другий – сотенний УПА. Один зробив кар’єру в комуністичній Народній Польщі, а другий відбув повний термін на Колимі…
Були в Чорткові люди, які, незважаючи ні на що, підтримували українські традиції. Ще дотепер люди пам’ятають прізвище Поліха. Це викладач педучилища, доктор Віденського університету, колишній сотник Української галицької армії. Звичайно, ставлення радянської влади до нього було, м’яко кажучи, не дуже добрим. А він все рівно був стовідсотковим українцем. Усі, хто з ним спілкувався, бачили в ньому справжнього українського офіцера. Для нинішнього покоління поняття “український офіцер” нічого особливого не каже, а тоді, коли ми бачили тільки радянських або польських офіцерів, українців з таким званням просто не було.
Ще згадаю пані Марію Заболотну, яка очолювала братство вояків ОУН-УПА. Я її з дитинства знаю. Коли вона вийшла з таборів, її довго ніхто не брав на роботу. А мій батько взяв. Звичайно, з цього приводу був суперскандал: як радянський директор міг до дітей допустити бандерівку?!! А пані Марія – людина, прекрасна сама по собі…
Коли приїжджаю в Чортків, то майже кожного разу заходжу в краєзнавчий музей. Там дуже приємно, відразу відновлюються спогади. Чимало там залишилося від людей, які вже відійшли. До речі, передавайте вітання директорові музею Яромирові Чорпіті. І поздоровте від мене: нещодавно йому присвоїли Заслуженого діяча культури України.


– Дякую, обов’язково передамо. Що Ви наостанок скажете, Ігоре Григоровичу, нашим читачам?


– Особливість Чорткова в тому, що тут існували різні культури, і з кожної залишилося найкраще. Основа – українська. Багато польського запозичувалося, чимало залишилося австрійського, навіть російські риси були далеко не найгірші. Тому Чортків – прекрасний туристичний центр, тут є що показати, багатюща історія, саме місто надзвичайно мальовниче. Таких міст, як наше, небагато в Галичині, воно дуже своєрідне. Мені свого часу доводилося багато працювати з архівними документами. Розгортаєш справу – а там десятки фотографій часів Першої світової війни, на яких Чортків упізнається миттєво!
Але ми повинні не тільки пам’ятати свою історію, а й підтримувати її, щоби було що донести нащадкам. Наприклад, ніяк не можуть довести до пуття замок. Уявіть собі, яка б це була цінність для туристичної індустрії і, ясна річ, значні кошти для Чорткова. Але люди бояться вкласти декілька десятків тисяч для того, щоби потім отримувати мільйони.
У румун є таке прислів’я: “Вода спливе, а камінь залишиться”. Думаю, це одна з тих рис, ознак історичної толерантності, які варто запозичити.


Цікавився Остап Ножак, Чортків–Чернівці