На його життєвому метрономі - справді серпень: вже зажинається на 52-й. І тому вже поволі в`яжеться золоте перевесло добірного жнива і десь за обрій скапують роси перших туманів. Серпень - така пора, що невимовно щедро (сказати б, небувало!) врожаїться стигле літо. І хоч за вікном холодний, розчахнутий до північних вітрів, морозів та перших снігів грудень, у його роботах чомусь настійно, будь-якого часу, владно домінує серпень...

Насамперед - достовірність

З Орестом Лижечкою ми знайомі двадцятий рік. То був 1990-й - час всеохоплюючої політичної та громадянської ейфорії тоді ще в радянському суспільстві, його видима і майже відчутна на дотик демократизація. Наша районка, натужно виборсуючись з лабет угодовництва, за всяку ціну прагнула стати незалежною. В епіцентрі її, з благословення тодішнього «хресного батька» «Голосу народу» (доти газета іменувалася «Зорею комунізму»), надзвичайно талановитого журналіста й редактора Зиновія Фриса, постала Людина - з її простими й складними клопотами, проблемами, конфліктами. До Чорткова на міжрайонні, міжобласні та міжрегіональні «летучки» раз у раз їздили вчитися робити справді народну газету трудівники пера мало не з цілої України. У редактора якось вирвалося: «Нам би ще сюди фотокором Ореста Лижечку!..».

А Орест тим часом працював у Тернополі викладачем фотосправи в одному з ПТУ. Його знімки часто прикрашали шпальта «Голосу народу». Чим? Насамперед глибокою достовірністю. Хоча, здається, у фотографії й не може бути по-іншому, адже це - документальне підтвердження життя. Однак у тому-то й полягає увесь сенс, що фотомайстер вміє віднайти такий ракурс, який напрочуд вдало втілює авторський задум. Знімки Ореста Лижечки - правдиві, щирі і дуже прості. Зате у цій простоті багато добра, любові до рідного краю, його людей, природи. Обіруч з простотою сусідить висока художня витонченність робіт фотомаестро.

Усе це вже того ж року мені поталанило спізнати, роблячи разом з ним фото- і словесний нарис про ту ж Людину-трудівника на одному з хуторів району. Написане й передане засобом фотоплівки (тоді ще не було цифрових фотокамер) стало мовби єдиним сплавом. Я й досі вважаю ту публікацію однією з-поміж найбільш творчо вдалих упродовж  чвертьвікової журналістської роботи.

А потім, майже сімнадцять літ тому, Орест Лижечка, уже член Національної спілки фотохудожників України, таки повернувся до отчого порога, до рідного Чорткова, і відкрив чергову сторінку своєї творчої біографії - у «ранзі» фотокореспондента нашої районки.

«Миттєвість, ти прекрасна, зупинись, замри!..»

Кому з нас не відома ця крилата фраза великого Гете з його геніального «Фауста»! Проте така спромога - стати чарівником - надана не кожному. Мій колега, про котрого ведеться мова, не лише має таку унікальну можливість, а й повсякчас прагне цього.

Ми з ним часто буваємо разом у творчих відрядженнях. Повірте, навіть спостерігати збоку, як Орест «входить» у тему, відслідковує найсуттєвіше, аби зафіксувати об`єктивом, - величезне задоволення. Це - мовби своєрідний ритуал. Вже не кажучи про те, як приємно разом з ним творити, «ліпити» образ героя подорожньої замальовки чи нарису. Зізнаюся чесно: хоча на журфаці свого часу довелося опановувати такою практичною дисципліною, як фотосправа, і зробити кілька любительських знімків у чорно-білому варіанті, тепер, коли мої колеги з легкістю беруть до рук цифровий фотоапарат і знімають для газети, я не відважуюся наслідувати їх. Загалом не відважуюсь переступити грань, за межею якої - справжня творчість. Не відважуюсь, зрештою, через те, що зробити такий знімок, як Орест, не спроможуся, а сірістю бути чомусь не хочеться...

Останні в часі кілька літ справді ужинкові для мого колеги за фахом, до слова, віднедавна вже й члена Національної спілки журналістів України. Його художні фотознімки споглядали надто вимогливі журі у 39(!) державах світу. Географія надзвичайно широка -Бразилія, Німеччина, Австрія, Італія, Норвегія, Польща, Франція, Росія, Сінгапур, Велика Британія, Люксембург, Туреччина, Литва, Фінляндія, Словаччина. Китай, Індія, Фінляндія, Македонія, Сербія, Андорра  та ін. Повсюдно його фотороботи пройшли усі етапи відбору і були допущені до експозиції у виставкових залах. Скажімо, за художній фотознімок «Мертві бджоли не гудуть...» свого часу автор отримав медаль Європейської спілки фотохудожників. У Сінгапурі фоторобота «Селяни» здобула срібну медаль Міжнародної федерації фотомистецтва (РІАР), а «Чорний кіт» - медаль Спілки фотографів Сінгапуру. Таку ж медаль "заробила" ще одна фоторобота .Одна з чи не найпомітніших нагород - Почесна стрічка ПАР за натюрморт "Вікно" у Туреччині.

А ось хоч би коротко про деякі значимі нагороди:

Великобританія - The 1st Great British Small Prints Circuit: 2009 - Срібна медаль Міжнародної федерації фотомистецтва (FIAP) за роботу "Вікно"; Китай (Макао) - 1st C.P.N.O. INTERNATIONAL EXHIBITION OF PHOTOGRAPHY (2009) - Срібна медаль Спілки фотографів Китаю за роботу "Мелодія"; Україна (Київ) - Виставка найкращих робіт всеукраїнського фотоконкурсу

 «Україна: країна для кожного» - І премія за роботу "Баба Текля"; Росія (Казань) - VIII Открытый Казанский фотоконкурс - І премія в номінації «Портрет» за роботу "Старість". На цей конкурс надійшло 12300 робіт. Оцінювали їх 107 членів журі; Росія (Тюмень) - 8-й конкурс репортажной фотографии «Памяти Александра Ефремова» - ІІІ премія за серію "Повсякденне життя"; Україна (Львів) -  th International Salon of Art Photography "With Love to Women" 2009 - Блакитна стрічка Міжнародної федерації фотомистецтва (FIAP) за роботу "Мелодія"; Македонія - 4th International Photo Salon Kumanovo - Блакитна стрічка Міжнародної федерації  фотомистецтва (FIAP) за роботу "Мелодія"; Польща - Zdjęcie Roku 2008 - XIV edycja zamojskiego konkursy fotograficznego (у 2009 році).Зважмо: усе перелічене - здобутки лише нинішнього року. До слова, до його завершення наш Фотомаестро очікує результатів ще 15 салонів. Упевнена, що й звідтіля не забаряться нагороди.

Фотомистецька Україна, розчахнута для світу

Ще два роки тому на Московському міжнародному фотоконкурсі ЕРSON «Моя улюблена фотографія-2007», куди надійшло майже 13 тисяч робіт за 12-ма номінаціями і було відібрано для виставки та нагородження усього 100 робіт, Орест Лижечка у двох з номінацій здобув перші місця, а також приз журналу «FОTО &VIDЕО».

У італійському конкурсі, який об`єднує п`ять салонів,  того ж року наш колега визнано одержав Сертифікат Гідності і заробив майже 17 проходів (тобто, ці роботи експонувалися в мистецьких салонах різних міст держави - батьківщини геніальних Леонардо да Вінчі, Мікеланджело), що дає підстави для отримання високих звань художника РІАР і заслуженого художника РІАР.

Та як би там не було, здається, є усі підстави гордитися, що такими майстрами фотооб`єктива відкривається світові мистецька Україна, наш край, рідні обличчя. У численних каталогах з міжнародних та національних конкурсів, де Маестро раз у раз "здобуває численні Дипломи, Грамоти, призи, нетерпляче шукаємо слово «Ukraine» та ім`я колеги англійською. А буквально днями фінішувала XIV Всеукраїнська щорічна звітна виставка художньої і документальної фотографії  «Україно моя, Україно!» 2009 -  головна фотовиставка року в Україні. Нагорода Ореста Лижечки, з якою він днями повернувся зі столиці України,  - Срібна медаль НСФХУ за роботу "Тіні" в номінації «Натюрморт». Виставка присвячена 20-річчю створення НСФХУ та 170-річчю винаходу фотографії. За словами нашого колеги, журі працювало анонімно, адже кожна фотографія була закодована, і на цей конкурс виставлялися  лише нові роботи, які ніде й ніколи не виставлялися, як за кордоном, так і в Україні.

Маленьке свято для небайдужих душ

У такий спосіб, було, «охрестила» першу персональну виставку художньої фотографії Ореста Лижечки в рідному місті начальник відділу з гуманітарних питань виконавчого апарату районної ради Тетяна Яблонь, додавши до вітання ще й власного вірша «в тему». А припала та виставка якраз на серпень - найбільш ужинковий місяць року. Її гаслом недаремно стало, здавалось би, таке просте означення - «120 зустрічей». І хоча за цими цифрами «ховається» начебто усього лиш лічба виставкових фоторобіт, одначе то справді стільки ж зустрічей з прекрасним, 120 кроків до небайдужих душ і сердець.

- У цих роботах я побачила очі Ореста - такі ж добрі та щирі, - відмітила тоді член Національної спілки художників України, викладач Заводської школи мистецтв Тетяна Витягловська. - Усе починається з буденної скибки хліба, - традиційно почав головний архітектор району Богдан Дудяк. - Я прийшов подивитися і відкрити цей світ для себе. І дійшов усвідомлення, що це - висота. - У Ореста - універсальні роботи,
через які відкриваєш світ для себе, а світ відкриває тебе... - мовив головний редактор літературно-мистецького та громадсько-публіцистичного журналу «Золота ПЕКТОРАЛЬ» Володимир Погорецький. Мовила кілька слів і я - не спромоглася втриматися віл спокуси. Від гордості, що чимало селянських постатей та облич, котрі «промандрували» вже десятками країн світу, чимало сюжетів, надто проблемних, мій колега «упіймав» шостим чуттям і фотооб`єктивом під час наших спільних творчих відряджень. І тому мимоволі здається, що вони поділені навпіл, немов окраєць свіжоспеченого хліба на столі...

Нерозгадана таїна роду

Ще коли на небосхилі вітчизняної естради тільки-но засвітилось ім`я Руслани Лижичко, ми в редакційному колективі так собі легенько піджартовували, чи не родиною, бува, доводиться співачка нашому Фотомаестро. А коли був пісенний конкурс «Євробачення-2004» і нашу Руслану з її «Дикими танцями» визнано найпершою, ми зажартувати всерйоз. Та Орест Лижечка (зазначмо: у документах його батьків прізвище значиться як Лижичко) уже давненько «розкручував» цю сув`язь. Адже його дід, Григорій Лижичко, народився наприкінці 1882 року в с.Настащині Рогатинського повіту на Станіславівщині, звідкіля родом і Руслана. Він списався із її бабусею Ганною Олексіївною, котра розпочинала листи не інакше, як «Дорога родино!», і відвідав її у с.Конюшках - усього за 1 кілометр від Настащина. Згідно з «розкладками» генеалогічного дерева, котре з`ясовувала уся родина, наш колега, пан Орест, начебто доводиться уславленій українській співачці троюрідним дядьком. Йому пощастило (на відміну від багатьох її фанів!) побувати в місцях, де Руслана почувається надто комфортно. Скажімо, в садку, де можна, розкинувши руки, впасти у шовкові трави, поміж корені старих дідових яблунь, вдихнути зелені пахощі на повні груди, втопитися поглядом у небесному безкраї і  збагнути, що «є прекрасна земля, що летить у зірках на купальських вінках...».

У нього владарює серпень

На його життєвому метрономі справді серпень. Врожаїться стигле літо, та й раз у раз щедротніше. Обертають голови за своїм небесним батьком жовтогарячі соняхи. Брунатною стіною стоїть ліс, якого ще не торкнулась передосіння позолота, а перед ним - і віз, і упряж, привільно пасуться коні на соковитій ще траві. Й копиці сіна - мов концентрація селянських трудів. Ондечки гріється бабуся на осонні, спочивають її натруджені за всенький вік руки. А там лелека (неждано-негадано!) взяв та й завітав одразу на весілля... Владарює серпень. Серпень його долі. То чекаємо плідного врожаю його творчих надбань.

Анна Блаженко,

член Національної спілки журналістів України