11.12.2009 - Марія Штепа доживає віку над камерою, де її допитували

84-річна Марія Штепа, колишня ув`язнена сталінських таборів нині доживає віку над камерами, де її водили на допити з чортківської тюрми. Жінка видала цикл спогадів і створила музей більшовицького терору, політв`язнів та репресованих у залі засідань Бучацької єпархії УГКЦ.

У цьому приміщенні до війни тут був католицький монастир, згодом, там розміщувались війська НКВД, пізніше - радянські військові, а от тепер праве крило займають Бучацька єпархія УГКЦ, церква Непорочного Зачаття, жіночий монастир, а ліве - бюро ритуальних послуг і "Карітас".

Через сімейні обставини з 1995 року пані Марія мешкає у «Карітасі». Її кімната облаштована дуже скромно: диван, стіл, шафи, тумбочки і безліч книжок, що розставлені повсюди. На стінах - мапа України, портрет молодих батьків Марії Штепи, засушені хризантеми й білі троянди, які їй дарують відвідувачі музею.

Марія Штепа - без хустини, волосся зібране у пучок. Вона вдягнута у жакет та спідницю нижче колін. На дивані лежить мобільний телефон, а навколо - розсипані списані аркуші. Жінка каже, що пише наступну книжку, а от як назве її, не зізнається.

- Пані Маріє, нині ви працюєте над новою книжкою спогадів. Чи не важко вам повертатись у минулі жахіття?

- Важко, неймовірно важко, але я не маю права це забувати, бо живих свідків можна вже порахувати на пальцях. На щастя, жахливі сни останнім часом мене вже не мучать. Хіба, як не можу заснути, то під ранок вчуваються крики і стогони тих, кого допитували енкаведистські нелюди. Але що я вам буду розказувати, краще покажу вам ті підвали, які ми колись називали "мурами плачу".

...Марія Штепа бере з собою старенький фотоапарат і замикає кімнатку. Каже, що веде мене тими ж сходами, що і її вели енкаведести більше як 60 років тому. "Тільки сходи тоді не були такими гарними", - віджартовується.

Жінка відмовляється від моєї допомоги, коли ми почали спускатись крутими сходами у підвал.

 „Тоді мене просто штуркнули з порога, і я покотилась," - каже Марія Штепа.

- А скільки часу ви провели тоді у цих підвалах?

- Нас тут тримали по декілька діб. Скільки саме, я не можу сказати. Але тут не усіх катували. Приміром, одного чоловіка, який не мав однієї руки просто прив`язали до крісла між двома повішаними. Іншій жінці показали спалене тільце дитини, мовляв, з тобою теж таке буде. Так примушували видавати повстанців. Мені якось вдалось витерпіти.

- Проти вас були свідки?

- Свідків енкаведисти не мали, тому довести, що я була у підпіллі, так і не вдалось. Певна річ, що вони намагались сфабрикувати справу. Знайшовся один чоловік, але провокація не вдалася, бо його повстанці належно покарали. Слідчі тоді поїхали в моє рідне село Ромашівку, ходили із хати в хату і вимагали проти мене свідчень. Але всі казали, що я лише жителька Ромашівки і край. Я провела довго у підвалі без води та їжі. Нарешті слідчі пообіцяли привести свідка на очну ставку. Можете уявити, як я була вражена, коли побачила свою сусідку, мамину ровесницю, Ганну Гайову. Стрівшись зі мною поглядом, вона почала кричати: "Гроші заберіть, я не буду нічо казати, не підпишу...".

- Пані Маріє, до вас застосовувалися якісь тортури?

- Знущались, але мені пощастило більше, аніж іншим дівчатам. Які тортури витримували мої подруги у цих підвалах! Як одну викликали на допит, то всі вклякали на земляну долівку і спільно молились. Про те, що творилось у цих підвалах важко розказати. Живих свідків залишилося одиниці, а дехто й не признається. Якби ці мури у підвалах могли говорити! Ми їх так і називали "Мури плачу".

- Ви ніколи не жалкували за тим, що ваша боротьба намарна?

- Іноді мене охоплює такий відчай, така туга, що аж стах, але не жалкую. Мені тоді дали 10 років виправних таборів... Вчинила б і тепер так само, бо мене так виховали  батьки та отець Когутяк у любові до ближнього, своєї мови, країни. Мої батьки були серед перших акторів у аматорському сільському театрі та засновників "Просвіти" в Ромашівці , звідки я родом. Нічого дивного немає, що я стала зв`язковою, як і багато моїх ровесниць. Інакше вчинити ми просто не могли...

- Щоб ви змінили у своєму житті?

- Важко так одразу сказати. Мені зараз бракує друзів, однодумців. Ні з ким мені в "Карітасі" навіть й словом перекинутись, бо мешканці "Карітасу" прикрі та неінтелігентні люди. Називають мене бандиткою, бандерівкою. Якось мене один пияк навіть побив, то довгий час ходила з милицями. Тепер ось підпираюсь тільки костуром. Раніше в "Карітасі" мешкало четверо людей, яких водили на допити в ці підвали. Ми ділились спогадами, згадували молодість.

- Що найбільше вас вразило останнім часом?

- Смерть подруги Ганни Шклярської найбільше мене вразила. Я Гані дружчила, коли її в 45-му посеред ночі таємно вінчали з повстанцем Миколою Зубиком, його знали під псевдом "Бурлака", - згадує вона. - Я, дружба та священик з Чорткова Мирослав Плецан чекали наречених у церкві в селі Ромашівка. Молодого привезли фірою повстанці, біля дверей вже чекала Ганя. Микола їй заколов тільки білу стрічку, обоє постукали в двері - це був умовний знак. Горіла лише одна свічка, говорили впівголоса. Після шлюбу Ганю відвезли додому, а її чоловік - повернувся у ліси. Зустрічались декілька разів і то випадково. Микола загинув у криївці, а Ганю заслали в Сибір, звідти вона повернулась калікою. Перед смертю найбільше жалкувала, що у них навіть шлюбної ночі не було. Плакала, що так і не стала ні жінкою, ні мамою, вірила, що може на небесах зустрінеться з чоловіком. Так її молоде життя перемолола історія.

 - Чи пожертвували ви б своїм життям знову, якби прожили своє життя вдруге?

- Знаєте, а я почуваюсь за вільної України ще другоряднішою, аніж там, у таборах, - показує кудись на північ, - Так, мене охоплює відчай, розчарування, але аж ніяк не каяття. Думаю, що за таких умов вчинила б так само і сучасна молодь. У нас тоді не було вибору.

ДОВІДКА

1925 р. - Марія Штепа народилась у селі Ромашівка Чортківського району.

10 грудня 1946 р. - жінку арештували.

У 1946 році засудили Марію Штепу до 10 років виправних таборів.

З 1995 року вона живе в "Карітасі".

Спогади Марії Штепи

*******

Діти дорослішали не роками, а місяцями. Щонеділі луговики і членки „Союзу українок" з піснями марширували вулицею, поруч йшли хлопці та дівчата. Група, в якій була і Марійка Штепа, організовано трималася позаду. Дівчина йшла з хлопцями у першій четвірці і , як дорослі, слухняно ставила великі кроки. Цим вона гордилася. Концерти, фестини, вистави в селі завжди вважались великою подією. Хата-читальня „Просвіти" була постійним місцем спілкування молодих патріотів та літніх господарів села. Тут часто збирались і вечорами, щоби погомоніти, щось почитати, дізнатись про новини. Головою просвітянської організації був Іван Грицик (у 1939 році страчений більшовиками). З допомогою дружини отця Когутяка пані Марії хором „Просвіти" керував Ілько Шуйка. Сцени монтувались у стодолі священика або у господаря Федора Кільчицького, де будівлі були під бляхою. Для цього від інших господарів звозили діжки, дошки, драбини. За куліси служили домотканні верети. Для старших людей з дощок робилися лавки, молодь стояла під стінами і позаду. Марійка сиділа в мами на колінах. Найсильніше враження на неї справив „Невольник". У селі знали, що у Львові відбувався суд, що десь українських патріотів засудили до розстрілу. Проте дівчина ще слабо сприймала це своїм розумом. Та одна подія сколихнула село. 23 вересня 1933 року в Чорткові було заарештовано учнів гімназії і серед них сусіда Марії Штепи - Степана Онищука за зв`язок з ОУН. Хлопець одержав три роки і відбував покарання у чортківській тюрмі.

*******

Звістку про те, що почалась Друга світова війна, в селі сприйняли незрозуміло радісно. Кількох чоловіків було мобілізовано. Люди чекали чогось нового. Польща не витримала натиску німців і розпалась. До села несподівано в`їхали радянські танки. Ромашівка далеко від центру, вісті про політичні події в світі надходили сюди не скоро. Ніхто навіть не знав, що з чортківської тюрми випустили в`язнів. Та Михайло Музичка прийшов додому і розказав. Ввечері у читальні зібрались люди. Михайло повідомив, що справи політв`язнів чортківської тюрми залишились в енкаведистів, що будуть ліквідовані освітянські організації. Багатьом активістам села, сказав він, доведеться піти у підпілля, бо пощади від більшовиків не буде. Отже, ОУН повинна поповнити свої ряди і готуватись до боротьби.

... Районні більшовицькі пропагандисти агітували вступати до колгоспу. Ходили з хати до хати, записували худобу, все, що на господарці.

*******

Якось увечері після останнього концерту в хаті Марії Штепи зібрались хлопці. Павло Маланчук грав на гітарі. Раптом відчинились двері і Ксеня Концограда з порога крикнула: „В Ридодубах у тестя Цісецького заарештовано Андрія!". Павло відкинув гітару на стіл, вона, здавалось, застогнала і затихла. У хаті стало тихо. Усі зрозуміли, що сталось щось страшне - у тюрмах політв`язнів жорстоко катують. Хтось з хлопців сказав: „Почалося". Так, це був початок. Брали людей переважно ночами. У руки енкаведистів потрапили Ксеня Концограда, Марія Адамик, Михайло Гайовий, Михайло Музичка - син Степана, Павло Маланчук, Захар Когут, Михайло Матвійчук, Микола Кіндяк, Микола Музичка ( всі троє одружені), Роман Матвійчук, Павло Обнявка, Павло Шуйка, Андрій Маланчук, Степан Бартків, Михайло Ваврів...

... Суд відбувався у Чорткові. Батьки, близькі заарештованих дізнавшись, коли їх будуть судити, пішки прийшли до Чорткова. Енкаведисти з собаками розганяли перехожих. Люди хитрували: хто нагнувся, ніби щось шукає у кошику, а хто зняв взуття і поправляє... Та ось вийшли енкаведисти з собаками, за ними в першому ряді - Ксеня Концограда і Марія Адамик. Поруч -  їх наречені Павло Маланчук та Михайло Музичка. Вони йшли з піднятими головами, кожен з хлопців плечем нахилився до своєї нареченої. Марії Штепі запам`ятався останій ряд, в якому йшов Михайло Старик. Неподалік стояла його жінка з п`ятирічною донечкою Іванкою. Дівчинка вирвалася з рук матері, побігла за батьком. Та енкаведист відштовхнув дитину.

*******

А на початку липня 1941 року в селі стало відомо про звірства більшовицьких садистів. Тікаючи від німців, що наступали, вони найжорстокішим способом замордували в`язнів у чортківській тюрмі. Багато селян пішки пішли до Чорткова з надією, що когось впізнають, заберуть і поховають вдома.

*******

У травні 1942 року в Ромашівці було відновлено осередок ОУН. До нього ввійшли Марія Штепа (Тополя) - зв`язкова, Марія Камаш (Лелія) - станична, Михайло Семирозум, син Степана (Сім), Степан Лотоцький, Дмитро Музичка, Степан Шлапак, Олещук. Головним завданням осередку було заготовляти харчі, одяг, взуття для вояків УПА. Доводилось на жорнах молоти зерно на борошно, пекти хліб і сушити сухарі. Станиця збирання продовольства знаходилась у Ромашівці...

Люба Лазука