Людмилу Гургач з успіхом можна назвати людиною-оркестром. Важко перерахувати, чого тільки ця тендітна на вигляд жіночка не вміє робити. Попри свою професійну приналежність фельдшера-лаборанта у Чортківській районній поліклініці, пані Люда встигає займатися різними видами діяльності: в`язанням, вишиванням, шиттям, плетіння з бісеру, танцювати, професійно займається спортом, уже багато років є учасницею народного аматорського хору Чортківської районної лікарні „Галичина".

- Людо, ви часто берете участь у виставках своїх творчих робіт?

- Так, у цьому році я виставляла свої роботи на 11-х виставках, а так раніше виставляюся рідко, тому що не ставила собі таке за мету. В минулому році я побувала на  виставці у Києві. Це була перша мистецька виставка серед медпрацівників. Цьогоріч я теж туди їздила, але відібрали лише п`ять митців.

- У вас є дуже багато захоплень. Розкажіть чим ви займаєтеся?

- Мені важко сказати, чим я займаюся, тому що легше сказати чим я не займаюся (сміється).

Хоча основну частину свого часу я приділяю виробам з бісеру. Ніколи не думала, що буду цим займатися. Усе вийшло саме по собі. Ще зі школи у мене було захоплення збирати „бусінки", хоча тоді я нічого з них не робила. Пізніше мені якось під руки потрапила схемка з журналу „Піонерія".

- Ви навчилися самотужки створювати шедеврики з бісеру?

- Я - самоучка, коли почала, мені було 16 років. На той час я уже вміла в`язати спицями, а гачком - лише чотири роки тому. Мама виховувала нас з сестрою сама. Батько жив окремо. Ми не мали грошей, щоб купити собі якісь прикраси, і я робила їх собі сама.

Моя старша сестра Лариса займається плетінням з лози і також навчилася цього сама.

- Ваші роботи друкувалися у журналах з в`язання?

- Так, мої роботи друкувалися у тернопільському журналі „Вяжем сами". Редактор цього журналу прийшла до мене додому і сфотографквала мої роботи з бісеру, потім ми плавно перейшли на в`язані речі, в яких є розшивка бісером і так сфотографували усе це. Тепер я даю їм свої роботи, і так ми співпрацюємо.

Також я дуже люблю шити.

- А ви пам`ятаєте свою першу пошиту річ?

- Так, це була блузка. Я її пошила ще у школі, мені дозволили скористатися елекричною швейною машиною, хоча дозволяли не усім, а лише тим, хто добре шив, тому що, як відомо, електрична швейна машинка - це небезпечна річ, можна травмуватися. Я завжди ходила у всіх речах, пошитих мною.

- Що ви відчували, коли носили власноруч зроблені речі?

- О, це було велике захоплення. Тим більше, що нас у сім`ї було двоє дівчат. Моя сестра - старша, тому більше уваги приділялося її гардеробу. Ну,а я вже носила з сестри. А кожна дівчина хоче мати щось своє, нове. Коли шила сама, то це вже було моє (сміється).

Мама завжди боялася, щоб я чогось не зіпсувала. А взагалі я шила ніби мало, але ні разу нічого не зіпсувала. Пам`ятаю, мама тільки піде за двері, а я розкладаю тканину і  викроюю її. Як викроїла - треба докінчувати, у такому випадку мама лише розводила руками (сміється). Викройки я зазвичай часто брала з журналу „Бурда". Іноді роблю  без схем, лише зроблю якусь примітивну викройку, а часом і без викройки. Я завжди кажу, якби котрась кравчиня заглянула, як я шию, їй би серце стало (сміється). Я не знаю, може шви у мене й не ідеальні, адже шити я навчалася лише у школі, але усе завжди получалося. Я вважаю, що якщо людина хоче, то їй вистачить і тієї бази, хоча зараз є достатньо різної літератури. Потрібне лише бажання.

Я завжди прагну шити класичні речі, щоб не було надто модно, тому що класика є класикою, і ніщо ніколи не виходить з моди. Фактично мода це що? Вважаю, у нас трохи неправильно розуміють це поняття. Мода - це те, що підходить людині, адже не можна жити так по стандарту. Комусь воно підходить, а комусь - ні.

- Ваш стиль - це данина того, що є на ринку, що подумають ваші колеги, чи це ваш внутрішній світ?

- Це - стан моєї душі. Тому часом я шию одне, а потім виходить зовсім інше, але сам результат мені подобається. Ринок, на мою думку, - це не показник моди. Адже треба носити те, що підходить. Іноді, навіть, дивлюся, що красива річ, але розумію, що вона не для мене.

Я дуже люблю робити собі замальовки, вигадую різні фасони плать. Тому, напевно, в душі я більше дизайнер.

- Пані Людо, давайте повернемося до ваших робіт з бісеру.

- Бісер у мене всюди. Зараз він мене поглинає більше усього. Іноді хочеться щось вишити чи пошити, але в результаті я усе це відкладаю і сідаю за бісер. Над бісером я засинаю, і над бісером просинаюся (сміється).

- Що ви найбільше любите робити з бісеру?

- Усе залежить від настрою, але взагалі мені подобається робити дерева. Зараз у мене є таке захоплення - весільні діадеми, але не стандартні, хоча там, звісно, переважають квіти. У своїх роботах я люблю використовувати рослинні елементи. Бо фактично людина вийшла з природи і повинна тягнутися до неї.

Натхнення може прийти будь-де. Одного разу йшла по вулиці, побачила гілочку верби, яка розпускається. Мені дуже це сподобалося і я зробила собі замальовку, аби по дорозі додому не забути. А ще у мене є задум робити весільні плаття з бісером на українську тематику.

- Яке найбільше дерево з бісеру ви зробили?

- Десь на півметра. Зараз я роблю дерева, але не продаю. Якось я дала їх на виставку і у мене помешкання стало пустим, було таке відчуття, що чогось не вистачає (сміється).

Мені завжди хочеться робити щось нове. Є задум зробити дерево на метр висоти, бо на більше треба робити складну конструкцію і, звичайно, потрібен час. Часу мені ніколи не вистачає. Я завжди кажу, що 24 години на добу мені замало (сміється).

Взагалі, бісер - це моє хоббі, котре затягнулося на 10 років. Коли я це починала, тут абсолютно не відігравав роль фінансовий бік. Правда у ті часи ніхто цим не захоплювався, нікого не цікавили прикраси, усі в основному носили золото. А вже тепер стали більше приглядатися до ексклюзивних робіт, можливо це також данина моді. А колись, не було ніяких книг. Свою першу схему я уже десь і загубила. Вже пізніше я купляла книжки, щоб навчитися різних технік виконання.

- Розкажіть про свою сім`ю?

- Сім`я у мене як і у багатьох тепер жінок. Я виховую доньку Катю, 16 років. Вона вступила до Теребовлянського вищого училища культури на хореографію, бо ми з нею ще й любимо танцювати.

Я танцюю східні танці. Це також захоплення з дитинства, коли була мода на індійські фільми. Якось у журналі „Клуб сімейного досуга" я побачила навчальний диск, зразу виписала. Тренувалася вдома, замість зарядки. Для цього зовсім не потрібно дуже багато часу, а якихось 10 хвилин щодня завжди можна знайти.

- Ви вже виступали на сцені зі східними танцями?

- Так, коли хор „Галичина" Чортківської районної комунальної лікарні давав концерт у Моршині. Моя донька Катя тоді виступала у ролі гімнастки. До речі, вона також практично самоучка, дечому її навчили, а дещо вона здобула сама. Я ж тоді виконувала східні танці.

- Яка була реакція чоловіків на ваш виступ?

- Усі були в захопленні (сміється). Особливо цікаво те, що у часі танцю лице закрите, лише видно очі. З відкритим обличчям не можу танцювати, бо відчуваю комплекс. Скажемо так, це усе від виховання.

Ще я захоплююся спортом. Спортом я займалася ще у школі, потім мене якось одного разу на тротуарі збила машина, і я отримала травму спини. А кожна травма, яка б сильна вона не була, накладає свій відбиток. Лікарі заборонили мені будь-який спорт. Так я мучилася 19 років, поки не звернулася до травматологів, але не у Чорткові. Мені порадили зайнятися важкою атлетикою, щоб укріпити м`язи спини.

Коли я почала тренуватися, це був для мене зовсім не той вид спорту, тому що раніше я займалася легкою атлетикою, а тут - штанги, гантелі. Але після таких занять я відчуваю дуже велику різницю у здоров`ї. На мою думку, краще займатися спортом, аніж уколи, таблетки, чи, боронь Боже, напівлежачий спосіб життя. Коли людина займається спортом, у неї набагато рідше бувають дипресії, тому що це спрацьовує як аутотренінг. Тому я поважаю людей, які мають якісь захоплення.

- Ви брали участь у змаганнях?

- Так, позаминулого року ввели першу спортакіаду серед медпрацівників. Подібні змагання проводилися ще за Союзу, потім з часом це призабулося, а тепер потроху відновлюється. Тоді чисто експромтом збиралася команда з Чортківського району на базі Чортківської районної лікарні. Щоправда я зголосилася сама. Ніхто не очікував таких результатів. Ми привезли чотири медалі. Я мала медаль за перше місце по бігу, а моя колега Марійка (акушерка) - з тенісу. Наш пригун дістав третє місце.

- Пані Людо, ви також є учасником хорового колективу Чортківської районної лікарні „Галичина". У якому голосі співаєте?

- Я уже 12 років співаю у хорі „Галичина", у мене альт. У нас взагалі співоча родина. Я колись дуже мріяла співати. Коли навчалася у Запорізькому медучилищі, співала в дуеті з дівчиною з Рівненської області Лесею Босюк. Ми виконували суто українські старовинні пісні. Кажуть, що на Півдні України нас не сприймають і називають „бандерами", то я б сказала, що коли ми співали таких пісень, усі були захоплені. Ми й самі не сподівалися, що ці пісні так сприйматимуть часто російськомовні люди.

Якось Анатолій Середюк шукав собі когось на підспівку і наш дует виграв. Але там була умова підписати контракт на два роки, і я завагалася.

За освітою - я фельдшер-лаборант. Мені подобається моя робота. У Чортківській районній лікарні я працюю з 1993 року. Спочатку працювала при санстанції в баклабораторії, а відтак пізніше пішла у відпустку по догляду за дитиною, і вийшла уже сюди - у серологічну лабораторію, що у районній поліклініці.  Та оскільки у нас йде велика нагрузка на клінічних аналізах, доводиться працювати і там.

- Пані Людо, сьогодні епідемія грипу. Чи багато людей звертаються до вас?

- Я б сказала, що зараз тенденція йде до стихання епідемії. Я бачу ще за результатами аналізів, що люди уже перехворіли. Може вони ще із залишками хвороби, але - здоровіші. Хоча наразі є паніка. Вважаю, що завжди мудро усе потрібно сприймати, тому що у нас люди або не сприймають взагалі, або панікують, а „золотої серединки" триматися не хочуть.

- А в порівнянні з минулими роками тепер людей за медичною допомогою звертається більше?

- Взагалі, як я помітила, осанніми роками люди у нашому регіоні хворіють більше. Не можна сказати то по грипу, тому що це таке захворювання, що люди не обов`язково звертаються за обстеженням. Більшість по-старинці лікується вдома. Є певна категорія людей, які занадто роблять пересторогу, а є багато таких, які звертаються запізно, думають, що воно мине, що цим вони комусь роблять добре. Щодо грипу, обов`язково треба пам`ятати, що він важкий своїми ускладненнями. Головне, вчасно звертатися за медичною допомогою.

- Що б ви хотіли побажати нашим читачам?

- Хочу побажати берегти своє здоров`я. Це є актуальним не лише зараз, а взагалі. Щоб люди себе пильнували, менше займалися самолікуванням. А також радіти, життю яким воно є, навіть найменшим радощам. Бажаю усім знайти своє захоплення, тому що, коли людина чимось займається, вона й свої недуги сприймає по-іншому. Кажуть, що хтось талановитий, а хтось - ні. Це не правда, просто не кожен відкрив свій талант. Тому бажаю усім шукати себе і своє.