З панею Степанією Фармегою ми познайомилися на черговому засіданні клубу творчих особистостей, що часто відбуваються у Чортківському краєзнавчому музеї з доброї руки і натхнення старшого наукового співробітника музею Ольги Чорпіти.

Так уже склалося, що на засіданнях клубу особистостей митці представляють свої творчі доробки, переповідають про свою біографію, творче становлення.

Нині пані Степанія Фармега проживає у селищі Заводському Чортківського району, в минулому педагог, нині на заслуженому відпочинку. Ось і віддається улюбленій справі - вишиттю. З-під її творчих працьовитих рук розквітають красиві візерунки на серветках, картинах, рушниках, сорочках.

Сама ж майстриня є досить скромною і доступною у спілкуванні людиною. Від розмови з нею віє домом, затишком і просто звичайною людяністю.

Ми спілкувалися із нею довго, поговорили про все, навіть про домашні справи і секрети куховарства. Щодо останнього, то і тут вона мене вразила. А чому саме дізнаєтесь далі.

- Пані Степаніє, милуючись вашими витворами народного мистецтва, на думку спадає запитання: це ж така майстерність дана тільки Всевишнім, тут потрібна неабияка практика. Мабуть ви ще з дитинства навчались викладати хрестик до хрестика?

- Моя мати дуже гарно вишивала. А я спочатку спостерігала, приглядалась, як у неї все так вправно виходить, потім допомагала - дошивала якісь дрібнички. Цікавилась і про нитки, і про колір, і про візерунки. Згодом ми сиділи разом зимовими вечорами та вишивали. Але  це було пізніше, а найперше - я малювала (дуже любила малювати фарбами). Дивлюсь на квіточку і змальовую. Чудернацько якось виходило, навіть дивно для себе самої.

- Малювали просто квіти, чи вкладали їх у букети, створювали композиції?

- По-всякому бувало. Малювала на папері, чіпляла до вікна як фіраночку, і приємно було самій глянути. Як побачили сусіди, просили і їм таке створити, я і старалась. Не було однакових візерунків (навіть і хотілось, не повторювались). Так наше рідне село усміхалось розмальованими фіраночками.

- А звідки ви родом? Де навчались?

- Я із Теребовлянщини, села Вербівці. Закінчила середню школу у Буданові. Потім навчалась у сільськогосподарському технікумі на бухгалтерському факультеті. З 19 років пішла працювати помічником бухгалтера, хотілось працювати, заробляти свою копійку (час був скрутний). Пройшло кілька років, повернулась у своє село, працювала бухгалтером у рідній школі. Молода була, рухлива, енергійна. Організовувала екскурсії для дітей, концерти, сама писала сценарії свят. Подобалося мені працювати з дітьми, ось і вступила до Івано-Франківського педагогічного інституту.

- То ви за фахом учитель початкових класів?

- Так. Працювала у селах Вербівці, Ласківці. Але діток мало було і мене попередили про скорочення. Довелося перекваліфіковуватись. Шкода було залишати школярів, от і перевчалась на вчителя російської мови та літератури, щоб не покидати школи. А повернулась вчителем старших класів і ще й мала групу продовженого дня. Увесь свій час віддавала дітям.

- А як же вишиванки?

- Знаєте, сажу правду, тоді я їх закинула. Багато роботи було і в школі, і вдома. Та ще й вчитель-філолог... - це постійна перевірка зошитів (учнівських творів начитаюся до опівночі, яке там вишивання чи малювання). А далі - чоловік влаштувався у Чорткові на роботу, так і довелось переїжджати і знову шукати роботу. Адже не так то просто тоді було (та так як і тепер) влаштуватися за спеціальністю.

- І яку ж спеціальність ви обрали на цей раз?

- Три роки пропрацювала страховим агентом. Вміння спілкуватися з людьми, знаходити альтернативу у будь-якій ситуації допомогло мені ще й мати досить непогані успіхи на стезі цієї професії.

- Але ж знаємо, що ви все-таки повернулись на освітянську ниву і пропрацювали вчителем аж до пенсії.

- Так-так, мені пощастило, мабуть, тому, що я дуже люблю дітей, люблю відкривати все нові і нові для них незвідані стежини науки. А взагалі то, якось дуже цікавий випадок трапився зі мною. Колись, повертаючись із села до Чорткова після вихідних, в автобус неможливо було пробратись (та й зараз у п`ятницю чи неділю, коли студенти їдуть додому чи на повертаються на навчання, автобуси битком набиті, ніде голці впасти), натрапила я на цікаву історію. Так ось у такому переповненому автобусі я їхала поряд із чоловіком старшого віку, у нього була перебинтована у гіпсі рука, а пасажирам було байдуже, що для травмованої людини не знайшлося вільного місця. І як тільки на першій зупинці з`явилося вільне сидіння, я просто розштовхала черствих людей і запропонувала цьому чоловікові сісти. Дорогою ми розговорилися. Я є досить балакучою по натурі. Розповіла йому, що маю бажання працювати у школі, але немає для мене вакантної посади. Він дивно поглянув на мене, усміхнувся і сказав: «Я тобі допоможу. Віддячу за твою доброту, щирість і милосердя». Приїхавши додому, за буденними клопотами я й забула про приємну бесіду. А вже за кілька днів у відділі освіти мені вручили направлення на посаду вчителя загальноосвітньої школи № 4  м.Чорткова. «Дай йому, Боже, здоров`я і швидкого видужання! » - подумала я і підстрибуючи побігла повідомити цю приємну несподіванку своїм рідним.

- Дуже кортить запитати, коли ж ви повернулись до  мистецької діяльності?

- Та вже на пенсії, повернувшись у дитинство, пригадалось, як прибігала до сусідки на посиденьки й задивлялась на вишиту картину «Зустріч під вербою», особливо приваблювали оті «боксові чоботи» на козакові (ніби справжні). От і виникло велике бажання знову почати вишивати. Так і повернулася до чудотворної вишиванки. Спочатку взялася за рушники, деколи й сама вигадую візерунки. Потім почала вишивати сорочки. Мої хлопці всі вбрані у вишиванки, красуються - матуся вишивала. А коли відчую особливий стан душі, то й беруся за вишивання образа (до речі, вишила образи святого Миколая та святої Анни з Марією на руках, хочу зробити подарунок церкві).

- Це ж, мабуть, до кожної вишивки виникає якесь особливе відчуття? Пісню не затягуєте?

- Чого ж ні? Пісня допомагає у будь-якій роботі, а особливо при вишиванні. І голка ніжніше лягає, і хрестик оживає. А пісня... вона сама з уст проситься.

- Окрім вишитих рушників у вашій роботі  вражають і образи. Цікаво, які думки навіяло вам таке вишивання?

- Ви знаєте, забувається про все погане. Лише старанність бере гору, щоби личко Матінки Божої вдалося дуже гарно, тому що саме обличчя передає всю ніжність і щирість усього образа. Ось такі думки. Коли з ніжністю й трепетом берешся за вишиття, тоді збуваються усі сподівання.

- І довго засиджуєтеся за рукоділлям?

-  Ой, ви знаєте, і зір падає, деколи і тіло все терпне. Але захоплюся і вишиваю не відриваючись. А для зору є окуляри, бо ж не можу без них вишивати.

- Як вдається вам так гармонійно підбирати кольори?

- Та якось пробую, підбираю відтінок до відтінка, співставляю, стараюсь, щоб усе аж співало, переливалось ніжною співзвучністю. Хочу, щоб як у художника чи музиканта було все в тон. А відчуття ниточки має переходити ще з дитинства. Вишиття повинно бути без жодного вузлика, таке, щоб і з лицевої сторони, і з вивороту - однаковісічко. І так хрестик до хрестика, глянь, і ось уже Шевченко дивиться очима, ніби тільки на мене. Дуже важливо вміло підібрати колір, адже колір - це смак душі.

- Коли  найбільше до вас приходить натхнення? В яку пору року, години?

- Мабуть, довгими зимовими вечорами, коли за вікном співає хурделиця, а у кімнаті тепло й затишно.

- Навіюються спогади?

- Так, звичайно, а як же без них.

- Можливо й зараз пригадаєте щось цікаве?

- Пригадую юність... збиралася молодь, співали, грали у «Корчму» (зараз дітвора цю гру називає «Фант»). А найбільше у пам`яті виринають студентські роки, особливо студентський гуртожиток. Бувало частенько біжимо зголоднілі, але веселі, як горобці зграйкою, «залітаємо» в магазин, купуємо свіжого зі скоринкою хліба, маргарину, помідор (до речі, вони тоді коштували 5 копійок) і хутчій до гуртожитку. Наріжемо великими байдами хліб, намастимо маргариною, помідори розмішаємо сметаною (із села була своя, домашня) і під веселий гомін, аж за дві щоки закладаємо... смакота!

- Пані Степаніє, ви так смачно розповідаєте, що аж слинка тече! А чи є у вас коронна страва, від якої ваші рідні ніколи не відмовляються? Що ви готуєте з особливою родзиночкою для своїх рідних?

- Аж з особливою?! Навіть і не знаю... мої діти якось по-особливому смакують мій борщ. Здається, нічого незвичайного, як і у всіх, варю борщ із квасолею, заправляю сметаною, розбитими жовтками.

- Борщ із яєчними жовтками?! Цікаво, вперше таке чую! А детальніше розкажете?

- Та нічого особливого у цьому немає. Так готувала борщ моя мама. А секрет такий. Вже тоді, як борщ уже майже готовий, окремо розводжу яєчні жовточки тепленькою юшечкою (щоб одразу не звернулись), збиваю їх, але зауважте, тільки жовтки - так-так, саме жовточки, і тоненькою цівочкою вливаю до борщу. Можливо, це і є моя родзинка у страві?! Діти, збираючись до мене в гості, часто кажуть: «Їдемо до матусі на борщ» - сміється пані Степанія.

З панею Степанією просто і затишно. Бачиш, перед тобою звичайна жінка, як і тисячі наших жінок, і немає у неї того вчительського лоску, тільки одна жіночність, яка притаманна нашим матерям, бабусям. Мені здалося, що знаю я її давно. А можливо так воно і є, вона - одна із тих наших працьовитих пересічних жінок, не позбавлених талантом найдревнішої нашої української творчості - вишивання. Таких як вона - багато. І в цьому цінність нашої української жінки.

То ж я подякувала нашій місцевій майстрині за цікаве спілкування, принагідно побажавши нових творчих задумів, доброго вишиття, щоб передати свій талант онукам і правнукам, аби наше народне мистецтво вишиття не пропало.