A A A
Розмір шрифта: Останній вересневий день, зазвичай, дбайливо виколисує золочінь стиглої, устояної осені. І є у нім якесь особливе, аж відчутне на дотик тепло - за будь-якої погоди. Те тепло струменить  30 вересня зусебіч, бо недарма день іменується Днем Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії (що означає мудрість). Такі вкрай слушні кожній нашій душі, кожному єству чинники, мов ті пелюстини благодаті й одкровення, доносять крізь срібнозвучне павутиння бабиного літа до вух, очей і щонайперше сердець провісниці добра , волею Божою жінки-мироносиці, представниці чи не найскромнішої, найдавнішої і водночас найсучаснішої професії - бібліотекаря. Чи не тому саме цього дня ми відзначаємо День бібліотекаря.

 

Мова піде про двох жінок. Вереснева пора для них обидвох узагалі особлива. Адже в золоті падолисту сконцентрорована не лише найвища проба вірності ділу, котре стало направду їх щаливою жіночою долею, а й душевний щем, коли всі-усенькі жінки надовкіл з чаруючим іменем Марія відзначають свої іменини. Бо обидві вони - Марії, просто Марії. Це не гра слів, не тавтологія із назвою відомого на пострадянському просторі бразильського телесеріалу, ні. Коли ви, шановні читачі, й собі зазнайомитеся з цими Маріями поближче, достеменно збагнете суть мовленого.

Життя, та дивовижна, проста й складна, начебто елементарна і висока водночас штука (що поробиш!), нерідко підкидає різні перипетії долі. Буває, закрутить у шаленому танку, буває, злегка вальсує на місці. І десь у спомини відносить нашу юність, старих  друзів, стосунки з якими упродовж десятиліть і в гараздах, і в бідах зміцнилися й вистоялись, як добре вино. А потім похоплює, немов із-за фіранки часу, бентежні згадки - свіжі й чисті аж до незайманості... І коли так трапляється зі мною, то в тих зустрічах-снах неодмінно добрими персонажами, мов чарівні казкові феї, постають подруги моєї юності, колєжанки по роботі - обидві просто Марії. Ті, що у наших коротких перемовинах телефоном (знову ж таки, непередбачуваність життя!), напівжартома, зрозумілим лише нам сленгом, іменують себе «колєжанками з міської діточої».

Пам`ятаю їх ще двадцятилітніми, хоч нині в обидвох уже бібліотечного стажу «накрутилося» мало не на три десятки літ. Гай-гай, літа, мов ті баскі коні!.. Марійка Марчишин тоді, коли приїхала до Чорткова в невістки з південної оази Тернопілля - щедротних Заліщиків, просто чарувала всіх надовкіл направду вишуканою вродою. І - особливим, теж вишукано теплим ставленням до оточуючих. Якоюсь витонченною, материнською любов`ю до читачиків. Уміла одразу знайти з ними спільну мову. І діти їй відкривалися, немов чашечки квітів сонячним променям. Хтозна, мабуть, це вроджене, бо бібліотечний факультет Київського інституту культури, звісно, дав щедротно сукупність знань, однак життєві університети торуються щодень і закладаються вдома, в родині...

Ось уже сімнадцять літ Марія Петрівна Марчишин завідує Чортківською міською бібліотекою для дітей. Працювала методистом і в центральній районній - певний час. Однак, мабуть, любов до дітей, уміння донести до їх сердечок усю принаду й неповторність дитячої книжки, як перших золочених воріт у дивосвіт життя, таки переважили. І це добре, бо, не боячись бути банальною, все ж повторю за нагоди прописні істини: кожну справу - більш чи менш важливу (а щодо виховання дітей кожна таки архіважлива - чи не так?) мають робити профі. Інакше то вже буде не справа, а півсправи.

Марійка Стадник прийшла працювати до міської книгозбірні з сільської. Позаду залишилися студентські аудиторії Теребовлянського культосвітнього училища. І привнесла якусь особливу ауру - одвічно властиві селянській душі мрійливість, лагідність, тихоголосся. Прижилася до цих стін на 28 подальших (натепер) зим та літ...

Нині Марія Степанівна не без гордості зауважує, що її перші читачі, вже дорослі й солідні, приходять до бібліотеки зі своїми дітьми. Розбалакаються, буває, і пливуть рікою споминів у дитинство. А нещодавно, пригадує, один з читачів, котрий з батьками-військовослужбовцями виїхав до Росії ще за часів Союзу, навідав Чортків, пройшовся своїми дитячими стежками і вдарував міській дитячій, котра настановляла його на світ, чималу бібліотечку.

Мабуть, на чолі всіх бібліотекарів світу лежить якась особлива, спільна для всіх печать. Та все ж дитячі вирізняються поміж тієї спільноти. Повсякчасне спілкування  з дітьми, та ще й засобом книжки, вчить якогось витонченого гуманізму, заряджає безперервною, неминаючою енергією.

Обидві просто Марії - ще й просто хороші, добрі мами. Для старших своїх доньок і молодших синів. Надійка Марчишин (в заміжжі Гой) аж 8 років після закінчення Чортківського педагогічного училища ім.О.Барвінського пізнавала тонкощі бібліотечної справи поруч з матір`ю. А нині вже у ранзі Надії Михайлівни викладає рідну мову та літературу у Горішньовигнанській школі. Тарас Марчишин після служби в армії працював художнім керівником Горішньовигнанського будинку культури, тепер, після закінчення музичного училища, у Заводській школі мистецтв навчає гри на кларнеті. Загалом культурологічну родину гармонійно доповнює зять Марії Петрівни Марчишин - «міністр фінансів» районного відділу культури, його головний бухгалтер Володимир Гой. Підростає й восьмилітня онучка Христинка, якою наша просто Марія номер один щиро тішиться, як і її дідусь Михайло Васильович, теж працівник освітньої галузі, бо очолює усе-всеньке господарство у шостій міській школі.

Для доньки Марії Степанівни Стадник, просто Марії номер два, із найзвабливішим іменем - Любов, Люба - найвеличавішою мадонною, смислом життя стала музика. Бо дівчина успішно закінчила Львівську музичну академію ім. Лисенка - заклад чи з не найвищим професійним рейтингом - по класу фортепіано. Працювала у Львові, в палаці мистецтв «Юність», а тепер за контрактом у Об`єднаних Арабських Еміратах. До слова, віднедавна уже разом з чоловіком Андрієм, котрий теж музикант - і вокаліст, і гітарист. А син Марії Степанівни Орест Стадник  після закінчення училища разом з батьком трудиться в будівельній бригаді.

В часи нашої юності і нашої спільної праці у книгозбірні довгими осінніми та зимовими вечорами і в читальному залі, й на абонементах, пригадую, було надто многолюдно. Та й улітку просторий перший поверх приміщення по вул. Міцкевича (тодішній, тепер С.Бандери), 37 щедро повнився дзвінкими дитячими голосами - адже чимало дітлашні приїжджало гостювати на літо до бабусь, дідусів і поспішало за книжкою чи улюбленим журналом. Тепер вектори дитячих уподобань відчутно змінилися, що й казати, адже світ заполонили комп`ютери. Та мої дівчата, мої просто Марії не здаються, не відступають. Вони стовідсотково упевнені, що книжку не в силі витіснити ніщо. Надто оту барвисту, пахнучу свіжою друкарською фарбою, що для малечі. І що взагалі бібліотеки є своєрідним ланцюгом у передачі розумової енергії, інформації від покоління до покоління. За будь-яких часів чи розкладів. Підтвердження тому - активна масова робота дитячої книгозбірні у всіх школах міста краєзнавчого, народознавчого напрямку, з правового виховання. При бібліотеці працює й гурток «Юний краєзнавець». А партнерами в такому доброму ділі виступають і районний краєзнавчий музей, і сусідня книгозбірня для дорослих - з нею мої колеги ось уже впродовж десяти літ, потіснившись, ділять одне приміщення на другому поверсі  того ж таки старого будинку, котре аж проситься ремонту, заміни старих (чи й не столітніх, бува) вікон...

Та, попри все, у міській «діточій» аж півтори тисячі читачиків. Та й дошкільнята теж, бо вони, знаю з власного бібліотечного досвіду, хоч і поминуло відтоді аж 25 літ, надто безпосередні у спілкуванні із книжкою, щирі й довірливі. А книжок натепер теж чимало - 17 тисяч примірників. Багато періодичних видань - по 12 і газет, і журналів. Не кожен дім, де живе книга, може нині похвалитися такими цифрами. Найбільш читабельні - журнали «Малятко», «Крилаті», «Світ дитини»... Дівчата кажуть, що завдячують тим насамперед міській раді, що фінансує передплату необхідного. Узагалі вдячні за сприяння міському голові Ігореві Билиці, підприємцям Андрію Ковтуну, Олегу Танасіву, голові КС «Самопоміч» Любові Вівчарик.

Просто Марії не задля власного замилування чи то похвальби, а з гордості за професію називають себе капітанами безмежних книжкових морів. Додам: досвідченими капітанами. А поруч з ними уже кілька років поспіль успішно трудиться молодша колега - Ірина Колівошко. Переймає знання, запозичує досвід. Кажуть, уміло й упевнено іде по їх слідах. А може, торує й нові, сучасніші стежки-доріжки? Адже це так властиво молодості...

У царстві мудрості, історії і тиші

Проходять ваші весни і літа.

Надворі вітер зелень віт колише,

А потім жовте листя обліта.

На стелажах - дитячі сни казкові,

І пристрасті, і муки, і пісні,

І спалахи великої любові,

І море знань, і сяйво муз, і сміх.

І ви самі, неначе чарівниці,

І зорі вам спускаються до рук.

І прилітають веснами жар-птиці,

Щоб заступити долі від розлук,

Щоб захистити від біди і болю,

Щоб серце трепетало молоде.

А що літа? Вам тих, що є, доволі.

Лишайтесь в них. Хай розквіта ваш день.

Ну скажіть, хіба мовиш соковитіше, пристрасніше, палкіше за ці слова, які зронив поет про бібліотекарів дитячих книгозбірень?! Та ще й такої золотої пори падолисту...

Анна Блаженко,

член Національної спілки журналістів України

Фото Ярослава Островського