Що таке криза?

Сьогодні криза панує по всій злиденній Україні. І ці всі складнощі народ несе на своїх плечах, які уже хиляться від непосильного тягара: ціни на продукти харчування та й на інші товари, необхідні для вжитку, ростуть швидкими темпами і то так, що вже складно з цим змиритися. Таке враження, що ми щодня опускаємося в глибоку прірву. Уже й немає віри у людей, що коли-небудь виберемося з цієї прірви. Жевріє лише одна надія, що у січні 2010 року оберемо нову владу, яка буде не такою корумпованою і знімуть депутатську недоторканність та зменшать кількість депутатів з 450 до 300. Аж тоді можна буде сподіватися на краще майбутнє України. Тільки, не дай, Боже, щоб при владі залишилися ті злодії, які жирують тепер тільки для себе, бо з них ніхто не хоче покидати золоте корито.

Тепер настали такі часи, що бідний народ живе в гірших умовах, як колись за панщини, коли поміщик міг собі дозволити вбивати людей, які непрохано появлялися на його власних теренах. Новітні паничі понабирали собі по 250 гектарів землі, і тепер володіють нею, нищать парки, вирубують ліси, зводять величезні вілли по 600 квадратних метрів. І це в той час, коли цілі покоління людей різного віку навіть не можуть мріяти про якесь житло, а багато тісниться в однокімнатних помешканнях, діти сплять на двоярусних ліжках, страшна тіснота. І навіть немає кому поскаржитися, бо у нас, я бачу, нема ніякої влади. Навіть складно в сучасних умовах оприділитися, хто зможе витягнути Україну з цієї ями. Ми вже бачимо, що олігархи будуть жити за рахунок нашої рабської праці. Ось це, я вважаю, в Україні є найбільшою кризою.

Курорти для людей похилого віку

Часто по телевізору показують дорогі і багаті курорти, бази відпочинку, куди мають змогу поїхати лише окремі українці, а я собі навожу паралелі на ті санаторії, які призначені для рядових людей похилого віку.

За останні два роки я побував у таких санаторіях двічі, тобто по одному разу в різних місцях.

Не знаю на скільки фінансуються такі санаторії, але я застав такі умови, про які опишу нижче.

Одеса, листопад 2007 року, санаторій „Сольют", курс лікування 21 день. Умови проживання непогані: кімнати на двох осіб, є умивальник, туалет, душ. Обслуговуючий персонал ставиться до відпочиваючих досить добре. Щовечора демонструють кінофільми, були і цікаві концертні програми. Щотижня бажаючі могли поїхати на екскурсію по місту: хто побачити різні історичні місця, хто - різні храми, щоб помолитися. Так, біди не було. Але поганим було те, що харчування тут незадовільне, хоча сама їдальня досить велика і простора, за столом сиділи по шість осіб: чоловіки і жінки разом. А ввечері кожен намагався собі приготувати чай чи каву з печивом або з бутербродом. Кожен думав, де б йому, окрім харчування в їдальні, поїсти ще десь. Останнє уже давно зробило цьому санаторію погану славу...

А нещодавно я побував на лікуванні у місті Заліщики, в лікарні для учасників Другої світової війни. Це було в серпні цього року. У цій лікарні цілком інші умови, аніж в Одесі. Проходять тут лікування лише люди старшого віку. В основному - чоловіки до 80 літ і старші. А таким вже й тут непогано - дадуть поїсти, можна побувати поміж людьми, все-таки не на самоті. У палатах тут - по 5 осіб, є умивальник і туалет. Душ - в коридорі. Для того, щоб помитися, треба домовитися особисто про це у санпропускнику. Але цьогоріч серпень місяць був досить спекотним, то на вулиці зробили душ, воду нагрівали в бочках, і хто коли хотів, міг собі спокійно піти й прийняти душ. У їдальні тут два зали - один для чоловіків, інший для жінок. За столом сидять по 4 особи. Харчування тут краще, як у „Сольюті", хоча роскошів не було, здебільшого різні каші, але скільки хто хотів, стільки міг собі брати. То ж ми собі брали в палату булочки, канапки, масло. Годували нас 5 разів на день. На подвір`ї стоять лавки, там постійно збиралися чоловіки і жінки, кожен вів свої розмови. Були тут і люди, які ревно плакали за Союзом. Але з такими до суперечки ставали одразу ж по кілька осіб опонентів і в голос доводили свою правоту, виявляючи любов до України і її історії. Тоді прихильники Союзу мовчки переходили на другу лавку і скреготали зубами з ненавистю до нашої держави...

У таких палких бесідах минав час, збігав так швидко, як збігає все наше життя, де з кожним днем наше сонце сідає за обрій і ми, пенсіонери, попри усі негаразди, дякуємо Богу за кожен прожитий день. Живемо з надією на краще не для себе, а для наших дітей, онуків, які мають жити у вільній, незалежній Україні, яка поважатиме себе, бо любитиме свій народ і свою землю.

Роман Крижанівський,