Хто благородний - рідним був мені...

Такими хвилюючими словами починається вірш „Мій заповіт" славетного польського поета і драматурга, творчість якого увійшла у золотий фонд світової літератури - Юліуша Словацького.

Цього року світова громадськість відзначає 200 років з дня народження Словацького - славного поета і нашого земляка.

„Моя вітчизно давня!"

Так звертався до України Юліуш Словацький, адже народився він у Кременці в 1809 році у сім`ї професора Кременецького ліцею Еузебіуша Словацького. Юліушу було два роки, коли сім`я переїхала до Вільно, де батькові запропонували кафедру вимови і поезії в університеті. Але батько через рік помирає і вихованням хлопчика займалася в основному його мама Соломія - жінка розумна й освічена, яка приймала у своєму салоні цвіт віленської інтелігенції. Майбутній поет виріс у тепличному домашньому середовищі, оточений турботливою опікою і любов`ю.

Не зважаючи на те, що в Кременці Юліуш Словацький жив недовго: ходив у перші гімназійні класи, приїздив під час канікул, прожив тут кілька місяців, біля матері (яка повернулася до Кременця після смерті другого чоловіка); але Кременець і Україна залишилися в його серці назавжди і українські мотиви часто звучать у творах письменника.

Зокрема він писав, що велике враження на нього в дитинстві справили місцеві колядки й ходіння з вертепом, і саме їм він зобов`язаний своїм „шекспірівським запалом". У драмі „Сон Соломії" читаємо:

Згадую святвечір на селі:

Двір увесь сніги позамітали;

Біля татка заколядували,

Як у стайні, пастушки малі,

Що з овечок стригли руно, вздріли

Зірку Божу, пломені ясніли,

Радуючи сяйвом неземним...

Поет високо цінував українську народну творчість, вважаючи її джерелом та моделлю національної поезії. Він стверджував, що в українських думах також виразилася „душа поляків". І широко використовував український фольклор у своїй творчості. Ось лише один уривок (поема „Змій"):

Гей! Далеко Чорне море,

Чайки плинуть у тумані;

Пальми й замки на Боспорі -

Мов комиш густий в лимані.

І горять, як очерети,

Як трава суха на схилі,

Грізні щогли й мінарети.

Линьте, чайки! Грайте, хвилі!

Гей, козак паном

Хвиль з ранніх літ.

Гей, у похід! Гей, у похід!

З нашим гетьманом,

Гей, у похід.

У 1828 році, після закінчення Віленського університету, Словацький переїхав до Варшави, де отримав в Комісії фінансів посаду практиканта, без „жалованія". Зрештою, служба для нього була справою другорядною: він пише поеми і драми.

Настроєна на поетичний лад, підспівуй, ліро, мислям тут похмурим...

Юліуш Словацький увійшов в літературу як романтик. Після переїзду до Варшави береться в основному за провідний жанр представників романтизму - поетичну повість. Твори Словацького варіювали тип головного героя, переслідуваного і не прийнятого долею, який стає відлюдником або трагічно гине. Серед поем цього періоду виділяється поема „Ян Білецький", яку він написав під час свого останнього перебування у Кременці. В цій поемі Словацькому вдалося поєднати поетичний елемент і історичну істину. Долю героя, пережитий ним духовний перелом і перетворення в суворого месника, що не зупиняється в досягненні мети навіть перед ренегатством, а згодом важко переживає свою відлюдькуватість.

У драмі „Марія Стюарт" Словацький показав жорстокий і кривавий феодальний світ, в якому можновладці одержимі злочинними та низькими пристрастями, обманюють, зраджують і вбивають, наближаючи цим невідворотний вибух народного гніву. Марія Стюарт у Словацького не жертва тиранії і не мучениця за ідею, а жінка, яка ступила на шлях злочинів і віроломства, яка позбавлена благородної моральної сили і величі духу. Марію показано як королеву, котру ненавидить народ, і яка боїться його.

„Злети, світлий янголе волі, над мертвим полинувшим світлом!"

Так починається „Ода вольності", яка написана під час повстання 1830 року у Польщі. Листопадові постріли збудили в нього патріотичний дух, зробили його поетом - громадянином, відізвалися в його творчості одою, гімном, бойовою піснею, тексти яких потрапляли на шпальти газет або розходилися як патріотичні брошури по Варшаві, яка на кілька місяців стала вільною від царського ярма. Поету вдалося передати патріотичне піднесення передової частини нації, яка бодай тимчасово відчула себе розкутою, сповненою сил нацією, котра бореться і сподівається.

У грудні окремим виданням друкується „Гімн" - своєрідний переспів давньої релігійної пісні „Богородице", з якою польські воїни-лицарі йшли в бій під Грюнвальдом. „Ода вольності" ніби продовжувала „Оду молодості" А.Міцкевича, оспівувала відроджений дух нації, прославляла повсталу Вітчизну.

Тут бродиш ти, вигнанець нещасливий,

Мій польський брат, не пізнаючи брата...

1832 року в Парижі, який став після поразки повстання політичним і літературним центром польської еміграції, був виданий перший двотомник поета. Але ті томи критика сприймала байдуже. Відгук Міцкевича про поезію Словацького („величний храм, в якому немає Бога") розійшовся по емігрантських колах і його несправедливо будуть відносити до наступних творів поета.

Гіркоту, яку викликало непризнання, підсилювала важка атмосфера еміграції. Про важку участь поляків-вигнанців він писав у багатьох віршах.

Трагедія захисників Польщі, які колись боролися за її свободу, а тепер живуть у злиднях і помирають на чужині, стане темою хвилюючого і скорботного вірша „Похорон Мейзнера".

У творах цього періоду постає проблема особистості, яка підноситься над суспільством, але приречена на нерозуміння, одинокість, загибель. Улюбленим героєм Словацького є страдник, який гине за свою ідею, частіше національну, викликаючи, таким чином, моральне переродження своїх катів. Під впливом цього страдницького пасивного героїзму мучителі починають відчувати жах перед своїми злочинами - і людство робить крок вперед. З іншого боку, і тирани є певною мірою зброєю вищого промислу: їх жорстокість та знущання очищають та підносять душі їхніх жертв. За Словацьким, не людям дано карати тиранів за їхні гріхи - карає Бог. Так у драмі „Баладина" героїня іде до королівського престолу шляхом злочинів, але її зупиняє лише „рука Господня", забиваючи її на троні ударом блискавки.

Не будучи по своїй натурі активним революціонером, Словацький все ж в період революційного піднесення висловлювався за радикальні дії. Так 1848 року він навіть поїхав до пруської Польщі для того, аби взяти участь в боях проти царської Росії. Поза такими моментами, він залишався прихильником мирної боротьби „духовними засобами". Іноді він прямо висловлювався проти „звірячих французьких методів". Постійною ідеєю його творчості є самопожертва особистості і нації.

Впродовж 1832 - 1848 років Словацький здійснив воістину титанічну працю, досягаючи вершин поетичної майстерності. За 10 років виходять друком тринадцять поем і він створює свій романтичний театр. У ліричній творчості поета домінують сумні, тужливі настрої. Туга емігранта-вигнанця переростає в сумне усвідомлення важкості людського земного поневіряння взагалі.

На початку 40-х років Словацький стає одним із найблискучіших майстрів віршованої форми в історії польської поезії. Кращі його твори такі, що здається ніби немає найтоншого відтінку думки або почуттів, який він не міг би виразити поетично, причому такими словами, котрі виглядають єдино можливими, точними; немає предмета, про який він не міг би говорити віршами. До того ж вірш Словацького надзвичайно музичний, на рідкість виразний. Він володів розмаїттям віршованих розмірів, використовував усі відтінки і можливості ритму, змушуючи свого вірша гриміти набатом, проклинати і звинувачувати, ридати і скаржитися, захоплюватися і сумувати, заспокоювати і втішати.

Поля України, де душа в печалі...

Це рядки з найбільшої поеми Словацького „Беньовський", його програмного твору, який приніс автору справжню поетичну славу. У цій поемі звучить і тема українсько-польських взаємин. Тут він називає Україну „давньою" батьківщиною.

Моя вітчизно давня! Я стою

В твій смертний лик вчарований без тями...

Ю.Словацький порівнює польську мову з піснею українського степу та щиро співчуває тим, хто не відчув „присутності Бога на блакитних полях України".

Поет намагався осмислити непрості стосунки українців та поляків. Під час повстання в Галичині у своєму „Слові з вигнання до братів в країні" він закликає шляхту „визнати в покаранні перст Божий; восхвалити Отця, що ниспослав його заради виправлення". Відповідальність за події значною мірою він покладає на шляхту. „Ми хотіли вольності, а самі були рабами зла. Ми хотіли свободи і щастя, а в рабстві і нужді залишалися наші брати-селяни".

Непорозуміння між цими двома силами ведуть до кривавих конфліктів, які з великою силою зображає поет у драмі „Срібний сон Соломії", події якої належать до часів Гайдамаччини. Сцени варварства з одного і другого боків просто шокують. Поет не стає ні на один, ні на другий бік. Він прагне миру. В кінці драми, ніби з`являється слабка надія - козак Сава, що символізує Україну, має одружитися з княгинею Вишневецькою, яка є символом Польщі. Поет прагнув з`єднати Україну і Польщу „в одну потугу". У поемі „Беньовський" він говорить про це в алегоричній формі.

... Мені згадалися неймовірно сумні очі старого емігранта-українця, якого я зустріла в Австралії. Він колись брав участь у кривавих подіях під час Волинської трагедії. Цей згорблений, сумний чоловік сказав, що він „понад усе в світі хоче, аби президенти двох країн, України та Польщі, потиснули руки і все вороже відійшло в історію, і ніколи не повторилося". Ми з вами спостерігаємо процеси гуманізації як в Європі, так і в світі, правда доволі повільні, але помітні. Вони були б неможливими без таких людей, як Юліуш Словацький, який у совоїй творчості і світогляді був великим гуманістом і набагато випередив свій час...

Дайте землі мені смужку єдину...

Якось в одному з листів Ю.Словацький писав до матері: „... дивно мені, моя мамо, що я бачив стільки місць світу, в моїй пам`яті і флорентійські вулиці, і швейцарські краєвиди, і дрезденські палаци, а я колись буду тихенько лежати на скромному цвинтарі в Кременці, під тінню черешеньки, яка отінює гріб моєї дорогої бабуні. От якби так було...".

Проте не судилося. Помер Ю.Словацький ясного весняного дня 3 квітня 1849 року, не доживши кілька місяців до свого 40-річчя в Парижі, де і був похований на кладовищі Монмартра. Вже потім, 1927 року прах поета перенесли до Кракова на Вавель, де було створено пантеон польських героїв.

Ще шість років після смерті сина згорьована Соломея молитиметься у Кременці за спокій його душі. Зліва, неподалік від входу на Туницький цвинтар - місце її вічного спокою.

Українською мовою твори Словацького почали перекладати ще в 70-х роках ХІХ століття. Першу спробу зробив галицький письменник І.Верхрацький, який 1876р. видав одну з поем. Започатковану ним справу продовжили В.Щурат, М.Старицький, Олена Пчілка, М.Зеров, М.Рильський, М.Бажан, Д.Павличко, Р.Лубківський та інші майстри поетичного слова. Але, на жаль, все ще мала частина його чудових творів перекладена на українську мову і багато людей мало знають або нічого не знають про Юліуша Словацького.

Браття, коли я хилюся в молитві...

Ці слова ми згадуємо у костелі, у Кременці, де він колись молився і де 1909 році було вмуровано барельєф митця. І він навіть після смерті, образно кажучи, повернувся до Кременця, повернувся не тільки у спогадах і творах: у 1969 році навпроти будинку його діда постав пам`ятник роботи скульптора В.Бородая, а у вересні 2004 року відкрито музей Ю.Словацького - це, здається, чи не єдиний у світі музей одного життя... У кожній із восьми зал музею все дихає любов`ю до Поета і в кожній по особливому відчувається духовна присутність Юліуша Словацького.

І тепер, через 200 років, коли ми ходимо кременецькими стежками, то відчуваємо його присутність. Біля пам`ятника, в костелі, в тиші музею, в шепоті річки Ікви, в блакиті неба над Замковою горою, в терпкуватій осінній тиші, в золотобарвній мелодії вечорового втомленого сонця...

Людмила Чижишин,