Вони одна з найкращих пар Чорткова. А ще - неперевершений дует як на сцені, так і в житті. Вони виростили дітей, у їхньому сімейному архіві безліч медалей, грамот, програмок концертів, фото, вони обоє відмінники освіти, ветерани праці. Їхні колективи мали звання „народних", але, на жаль, це не відбилося на пенсійній виплаті, проте, коли ведеш мову з місцевими музикантами та співаками, усі з повагою згадують подружжя Віру Омельянівну та Ореста Онуфрійовича Подольчуків - викладачів Чортківського педагогічного училища ім.О.Барвінського.

- Оресте Онуфрійовичу, ви багато років свого життя присвятили хоровій діяльності, викладаєте у Чортківському педагогічному училищі ім.О.Барвінського, але водночас є активним учасником волейбольної команди педучилища. Як у вас вистачає часу і сил на все?

- У мене взагалі багато захоплень (сміється). З дитинства я любив малювати, займався спортом: легкою атлетикою, волейболом, баскетболом і трохи футболом. Та якось один мій товариш загітував мене поступати в Чернівці до ремісничо-художнього училища. Він не  дуже умів малювати, але ми домовилися, що я йому допоможу. Коли ми туди приїхали, нам сказали, що вже пізно, набір уже закінчився. Тут мій товариш каже: „Що робимо, Оресте? Ми витратили на дорогу гроші, що скажуть вдома? Давай будемо йти і який навчальний заклад нам перший зустрінеться, туди й подамо документи" (сміється). Першим дорогою нам зустрівся Чернівецький фінансово-кредитний технікум. Мій друг запропонував поступати сюди. Я погодився, хоча не любив математики. Мене завжди вабили гуманітарні науки, мистецтво. Та мій друг, навпаки, добре знав математику та пообіцяв, що допоможе. Ми подали документи, поїхали додому. Друг готувався до екзамену, а я - ні, тому що думав, що все рівно не поступлю.

На екзамені я витягнув білет і, не читаючи, сів за парту і сиджу. Дивлюся, а мій друг то білий, то червоний, то синій. Тут екзаменатор спитав мене, чи я вже готовий, я відповів: „Ні", - і подумав, що треба хоч прочитати, які в мене питання. Подивився, а там попалися легкі завдання. Я усе відповів, здав на „4", а мій друг, хоча добре знав математику, ледве здав на „3", тому що йому дісталося дуже важке завдання.

Навчання у фінансово-кредитному технікумі було важким, адже припало на „голодні" роки (1951 - 1963рр.). Під час навчання в технікумі я грав у духовому оркестрі на кларнеті, хоча музичної освіти не мав. Керував оркестром викладач з музичного училища. Він часто залишав мене за себе диригувати, як найкращого музиканта. Одночасно я грав за збірну технікуму з волейболу і баскетболу. Одного разу ми брали участь у Всесоюзному змаганні по Міністерству фінансів в Одесі на центральному стадіоні. Перший раз в житті ми побачили море. Там я став срібним призером з бігу на 1500м, а наша волейбольна команда взяла бронзу.

По закінченні технікуму мене підмовили поступати в Одеське військово-морське училище. Мене дуже тягнуло до медицини та й хотілося стати моряком (сміється). Але там був великий конкурс і мене не прийняли, відтак - забрали до армії, де відібрали до сержантської школи санінструкторів, яку я закінчив з відзнакою. Там ми цілий рік вивчали медицину. Потім мене направили на Сахалін батальйонним і хімічним санітарним інструктором. Мені особливо сподобався Південний Сахалін! Там чудова природа, чисті озера, річки, дуже сприятливий клімат.

Після армії рік пропрацював фінансовим інспектором у селах Могильниця і Романівка Буданівського району. Але не зміг там працювати, тому що післявоєнні часи були дуже важкі, з людей знімали величезні податки на все, не зважаючи на те, чи людина мала з чого їх платити, чи ні. Я багатьох людей звільнив від податків і якось начальник фінвідділу викликав мене до себе і спитав, для чого це я роблю, а я відповів: „Що ж зробити, коли люди навіть не мають чим накритися, сплять на бараболянці, в сім`ї п`ятеро дітей, чоловік загинув на війні, а жінка повинна платити податки?". Він сказав, що це неправда, тоді я запропонував йому поїхати зі мною. Ми поїхали по тих людях, а начальник каже: „Так, але потрібно щось робити", - висварив мене, написав догану. Тоді я зрозумів, що не можу так працювати й звільнився. Приїхав до свого рідного села в Білобожницю. Там мені запропонували працювати завідуючим спортом Білобожницького району, одночасно я співав у самодіяльних хорах.

- А як все-таки ви стали музикантом?

- Ще навчаючись в Чернівцях у технікумі я співав у хорі, був солістом. Викладач з музичного училища, котрий керував духовим оркестром, агітував мене поступати в музучилище, але моя сім`я була бідна і я не мав змоги купити інструменти.

Одного разу ми з хоровим колективом поїхали виступати в Тернопіль на сільськогосподарську виставку. Там я зустрів двох викладачів з Чортківського педучилища, які запропонували мені поступати до них. Це був 1957 рік, коли вперше відкрили музичний відділ у Чортківському педучилищі. Я порадився з батьками, вони сказали, що я можу поступати, але допомогти мені не мають чим. Вирішив спробувати.

Навчання в педучилищі було дуже цікавим, хоча важким, тому що на 60 студентів було лише одне фортепіано. У педучилищі я також грав у волейбол за збірну міста. Ми грали на першість області, виборювали призові місця, я займався легкою атлетикою, десятиборством.

- Оресте Онуфрійовичу,і  ви все ще граєте у волейбольній команді педучилища?

- Так, волейбол, баскетбол - це дуже рухливі види спорту, тому в старшому віці грати важко. Мені минуло 70, а я все ще граю у волейбольній команді педучилища за викладачів. Мені й самому це дивно (сміється). Ми часто їздимо на змагання в Тернопіль виборювати першість області. Нашим основним конкурентом завжди був Тернопільський національний економічний університет. У його команді були два дуже високих хлопці, і ми ніяк не могли їх перемогти. Але позаминулого року на змаганнях їх чомусь не було, і ми таки вибороли першість.

- До речі, як ви познайомилися з Вірою Омельянівною?

- Коли я навчався у педучилищі, кожен рік на канікулах їздив у піонерські табори музичним керівником або вчителем фізкультури, і таким чином заробляв гроші, треба ж було якось вижити. Одного разу я поїхав в село Біла Чортківського району. Там мене зустрів директор табору Йосип Гуменюк. Він почав мене знайомити з кадрами, завів в одну з кімнат і каже: „Ось це наша старша вожата". Віра якраз стояла на столі і вішала на вікно штори. Я подивився - дві великі коси, якась дитина. А коли вона повернулася, у мене серце застигло.

До речі, я її вже бачив одного разу в Білобожниці на з`їзді піонервожатих. Вона мені одразу впала в око, але я не встиг з нею познайомитися. І ось я її зустрів. Тоді я одразу подумав, що вона буде моєю (сміється).

Віра дуже гарно співала і я вмовив її поступати в педучилище, хоча вона вже подала документи в медучилище.

У 1960 році, коли я закінчив педучилище, ми одружилися і вже 50 років разом.

Я працював у загальноосвітній школі № 15 (зараз школа № 6) і № 16 (будівля біля колишньої хімчистки). Через пару років Віра заставила мене поступити в Дрогобицький педінститут. Хоча я дуже не хотів, тому що на той час у нас уже було двоє дітей. Згодом і Віра поступила у цей виш.

У нас є донька Оля і син Олег. Син закінчив Київський педуніверситет ім.Драгоманова, музичний факультет, одружений. Донька дуже гарно малювала, шила. Закінчила Тернопільське профтехучилище, стала швеєю, а потім - Тернопільський педуніверситет. Також одружена. У нас є троє онуків і одна внучка Юля, яка вже має 2-річну донечку Настю.

- Віро Омельянівно, зразу по закінченні педучилища ви залишилися там працювати?

- В.О.: По закінченні училища нам давали направлення на роботу. Коли приїжджала комісія з міністерства, я була ще у пологовому будинку. А 15 серпня ми з Орестом взяли дитину у візочок, купили квитки і поїхали до Тернополя по призначення. По дорозі зустріли тодішнього директора педучилища П.Назаренка. Він запитав, куди ми їдемо, а потім сказав: „Вам нікуди не потрібно їхати, тому що ми залишаємо вас у себе". Спочатку я дуже не хотіла, боялася, що не зможу, на що директор відповів: „Як не зможете, ми вас виключемо". Так я почала працювати в педучилищі. Працюю до нині і дуже рада, що цього року ми відзначаємо 70-річчя педагогічного училища.

Згодом появилася вакансія і я попросила П.Назаренка взяти на роботу мого чоловіка, адже в школі він працював допізна, репетиції хору часто проходили у нас вдома.

О.О.: Спочатку я не хотів йти зі школи, адже у мене було вже три хорових колективи, ансамблі і духовний оркестр, але було важко в тому сенсі, що в школі № 6 немає ні актової, ні спортивної зали, окрім денної, там була вечірня школа, тому роботу з гуртками мені доводилося починати о 22-й годині, часом займалися до 2-3 години ночі.

Коли я навчався на другому курсі Дрогобицького педінституту, ми виступали на Львівському телебаченні у „Чортківських вечорницях", окрім нас брали участь танцювальний ансамбль „Чайка", капела бандуристів „Мрія". Тому після цього мене вже трохи знали і, коли мене взяли на роботу в педучилище, я мусив себе показати, заробити авторитет. Я створив жіночий квінтет, в якому співала Віра, мав дуже гарний чоловічий квартет. Ми їздили на конкурси, виступали на телебаченні. У 1971 році до однієї визначної тоді дати мені вручили премію. Старші викладачі дивувалися, чому це молодому викладачу дають нагороду. А директор П.Назаренко відповів: „Викладач молодий, але скільки він за два роки зробив".

- Оресте Онуфрійовичу, ви керували хором в Колиндянах?..

- Якось з відділу культури мені запропонували керувати хоровим колективом в Колиндянах. Я погодився. Там був дуже цікавий колектив. Я відібрав хороших співаків. Через деякий час ми здобули звання „народного". У ті часи це було дуже важко. Приїжджала солідна комісія з Києва, серед яких були А.Авдієвський, П.Муравський, і ми давали свій повнометражний концерт.

Ми мали надзвичайно цікаву поїздку з Колиндянським хором до Одеського коньячного заводу, виступали там на телебачені. Нас дуже гарно зустрічали. Брали участь на відкритті Співочого поля у Тернополі.

- Пані Віро, ви багато років керували потужним лемківським хором села Ридодуби. Що ви можете згадати про цей період вашого життя?

- В.О.: Мені запропонували взяти хор в Білобожниці. Але потім Білобожницю з`єднали із Ридодубами. Робота була важка, але завжди допомагали й підтримували люди, тому хотілося щось робити. Пам`ятаю, лікар Г.Бойко ходила пішки з Білобожниці на репетиції, навіть взимку. Нас запрошували до Канади, але оскільки на той час було важко виїхати за кордон, ми не змогли поїхати.

Цікавою була поїздка до Маріуполя у 1991 році. Спочатку, коли почули, що ми із Західної України, то втікали, боялися, але потім нас дуже добре сприймали і усюди запрошували, милувалися нашими костюмами.

- А ви не боялися поїхати на Східну Україну на зорі Незалежності, адже там довгий час  була тотальна пропаганда проти Західної України?

- В.О: Ми не тільки не побоялися приїхати, а й не побоялися стати під український прапор. Нам вдалося показати, що на Західній Україні живуть звичайні люди, усі ми - українці. Україна в нас одна і немає чого її ділити.

Після того нас запросили до Польщі на лемківський фестиваль в Ждині, до Румунії тощо.

Робота з лемківським хоровим колективом була цікава, але через стан здоров`я я змушена була його залишити.

- Лемківський хор мав дуже цікаві костюми, в них й досі виступає ансамбль „Яворина" районного будинку культури.

- О.О.: Історія костюмів лемківського хору дуже цікава. Ми їздили на Закарпаття, збирали в корінних лемків інформацію, якими мають бути елементи традиційного лемківського строю, потім художник малював макет, який ми узгодили з лемками, і лише тоді - шили костюми. На все пішло близько півроку. Вишивали костюми наші карпатські мисткині.

- Ви виховали низку професійних співаків. Кого б хотіли згадати з учнів?

- О.О.:У нас було багато хороших студентів. Особливо пишаємося такими учнями як - В.Марчак, зараз він соліст Харківського оперного театру, М.Шпартак, з яким ми їздили на Перший міжнародний конкурс „Кримська весна". Там була сильна конкуренція, адже приїхали в основному студенти консерваторій та музучилищ. А також - А.Гамбаль, С.Дерій, Людмила та Юрій Майданики, Н.Козак. До речі, консул України в Румунії Василь Буєчко був учнем Віри.

- В.О.: У нас були дуже хороші учні і не важить, чи досягли вони висот. Не це в житті головне. Головне, що ми їм привили любов до української пісні, академічного співу і вони понесуть свої знання далі. Головне, щоб не згасла зірка нашої пісні і наших талантів.