Ще навчаючись у Тернопільському музичному училищі ім.С.Крушельницької, ми, студенти, чули від своїх викладачів розповіді про яскравий диригентський хист Павла Муравського. Це були розповіді узагальнюючого характеру. А в чому конкретно суть його майтерності, я побачив пізніше, коли зустрілися з ним уже на практичних заняттях.

Перша зустріч (не особиста) відбулася у 1967 році, коли Павло Іванович як головний диригент гастролював із хоровою капелою „Думка" по Україні. Мав він і концертний виступ у Чорткові на Тернопільщині, де я працював диригентом - хормейстром і викладачем у музичній школі. Я, як і інші шанувальники хорового співу, і вся музична громадськість міста, із захоплюючим нетерпінням чекав на приїзд „Думки", і вже на той час добре відомого диригента П.Муравського. Прийшли на концерт і представники райкому компартії. На той час було прийнято, особливо на периферії західного регіону України, будь-які концерти розпочинати піснею про партію, про вождя революції і так далі.

Та, на наш подив, Павло Іванович розпочав концертний виступ капели Шевченковим „Заповітом". І ми, частина музикантів і старша інтелігенція, якось підсвідомо автоматично, раптом встали. За нами почали вставати інші слухачі, а потім піднялися і представники райкому і про щось жваво між собою перешіптувалися. Вони вбачали в цьому націоналістичний вияв. Хормейстери, які працювали у самодіяльних колективах, задоволено всміхалися, адже завжди мали цензуру зі сторони партійних чиновників і організацій на репертуар. Основною була ідейність репертуару. Тоді на концерті я зрозумів і пізніше переосмислив, що Павло Іванович сповідував основну ідею - ідею мистецтва поза всякою диктаторською політикою й ідеологією. Цей його патріотичний напрям у мистецтві, його твердість і непохитність українця - мали на мене великий вплив.

1967 рік - це рік 50-річчя Жовтневої революції. У Чортківському районі готувались до урочистого концерту. На нараді обговорювали і визначали репертуар. Мова йшла про те, щоб розпочати концерт революційною піснею „Смело, товарищи в ногу". Я пропонував виконувати пісню українською мовою, а представник райкому партії - тільки російською. Тоді я висловився про те, що ми в нашому районі перебільшуємо і зловживаємо щодо ідейності репертуару. І підсумував: „А ось „Думка" розпочала концерт „Заповітом", і в цьому немає нічого антиідейного". Після цього я мав багато неприємностей. Мене виховували і перевиховували...

Загалом мене цікавила низка питань, що я хотів як диригент з`ясувати для себе: як вдається Муравському досягати такої точної інтонації, тембрового злиття голосів, ансамблевої рівноваги у різних регістрах. Я відчував, що диригент „Думки" володіє власною, відмінною від інших диригентів, методикою роботи з хором. І чи викладена у теоретичних посібниках ця  методика? В мені жила мрія зустрітися з Павлом Івановичем. І згодом через кілька років така нагода трапилася. Тернопільське обласне управління культури і обласний будинок народної творчості на початку 70-х років, улітку організували практичні семінари для хормейстерів області. Проводив практичні заняття завідувач кафедри хорового диригування Харківського інституту мистецтв Ю.І.Кулик, він показував нам свої чудові оригінальні аранжування хорових творів. Були й інші  хормейстери. Та ми всі чекали на приїзд П.І.Муравського. І ось, нарешті, і він став перед нашою хормейстерською аудиторією. Привітний і відкритий, як народний мудрець, усміхнений, надзвичайно енергійний. Коли починав з нами спілкуватися, мав звичку класти руку на груди. З перших хвилин я побачив у ньому надзвичайну професійну привабливість, якою повинен володіти художній керівник колективу. Цією привабливістю Павло Іванович зумів прихилити і налаштувати аудиторію на добрий діловий лад. Без усілякого позування, зайвих розмов і напускного професіоналізму розпочав із нами роботу.

Запропонував нам проінтонувати мажорну гаму. Ми проінтонували, як уміли. Тоді Павло Іванович проаналізував неточність нашої інтонації й пояснив, а потім показав голосом, як потрібно інтонувати кожен ступінь ладу. Від такої інтонації залежить і налаштованість хору. Після практичного показу інтонування ступенів ладу Павлом Івановичем ми проспівали гаму по-новому. Я відчув нові прийоми інтонування. Павло Іванович, окрім внутрішнього слухового відчуття інтонації, показував рівень інтонації зовнішньо, на обличчі. При роботі над твором Муравський спочатку в кожній партії визначив, як інтонувати той чи інший звук. І коли після цього зведені хорові партії виконали частину твору, то ми відчули велику приємність від чистоти строю, від тембрального звучання акордів. Після такої практичної роботи у хормейстерів загострюється музичний слух.

Дві години практичної роботи промайнули швидко і результативно. Усе моє єство, моя свідомість були переповнені найвищими почуттями. Так буває, коли людина пізнає щось нове, збагачує свою душу спілкуванням із непересічною особистістю. Я тоді зрозумів і те, що високий професіоналізм Павла Івановича, крім досконалої технології, має і те, чого не можна навчити, бо, як кажуть, це дано Богом. Найбільше мене вразила ота диригентсько-хормейстерська самовідданість Павла Івановича. У своєму житті я більше не зустрічав людини, яка б так пристрасно була залюблена, закохана в свою професійну справу. Після закінчення занять семінаристи довго й довго аплодували Муравському. Тоді ми познайомилися й особисто. Павло Іванович запитав, звідки я, де і в кого вчився. Ми надовго розговорилися. Того дня до вечора ми відпочивали на чудовому тернопільському озері, каталися на човні. Маестро надзвичайно любить природу. І в спілкуванні він простий, з природним, дотепним гумором українця. З нами ще був Юрій Кулик з Харкова і викладач Чортківського педучилища Ф.Курань. Ми тоді просили Павла Івановича, щоб свою методику він обов`язково виклав у теоретичних працях. Він погоджувався, що це потрібно зробити, і обіцяв, що зробить, та не дуже любить сидіти за писаниною. Жартував: „Якби хтось писав, я б йому допоміг".

Розповідав, як російський хоровий диригент Клавдій  Птиця підмовляв його, щоб він йому виклав на папері теоретичну  розробку своєї методики. Також Муравський з гіркотою розповів нам, як його несправедливо у 1969 році усунули з посади керівника „Думки". Пам`ятаю цю розповідь. Перед відпусткою останній концерт „Думки" з великим успіхом (багато творів виконувались на „біс") пройшов у Москві. З добрим настроєм Павло Іванович зі своєю великою сім`єю (семеро) поїхав у відпустку. А після відпустки пішов до тодішнього міністра культури Р.Бабійчука на затвердження концертної програми. А міністр заявив, що Муравський уже не керівник „Думки", що він звільнений з цієї посади. (Це після такого тріумфального виступу у Москві!). Міністр назвав абсурдну причину, нібито інші спеціалісти-музиканти сказали, що Муравський нездібний хормейстер. Та за цим висловом у той брежнівсько-сусловський період приховувалися зовсім інші причини. Тоді Павло Іванович перейшов на роботу в Київську консерваторію, де продовжив свою високопрофесійну творчу справу з студентським хором.

Після того семінару в Тернополі, після тієї зустрічі я багато в чому змінився як диригент-хормейстер.

У роки навчання в училищі, потім інституті, разом з іншими студентами, вивчав методику диригування хором за посібниками К.Пігрова, В.Соколова, О.Єгорова та інших.  Багато навичок узяв від дорогих на все життя викладачів Тернопільського музучилища Р.Бабича (тепер - диригент естрадно-симфонічного оркестру Українського радіо і телебачення в Києві), в якого навчався диригування 4 роки...  та коли навчаєшся, то все якось сприймається по-іншому, ніж тоді, коли сам станеш перед своїм хором, як диригент. Тому зустріч із Павлом Івановичем на семінарі в Тернополі й подальші зустрічі дали великий поштовх у моєму житті до результативної роботи з хорами. Уже в 1977 році двом самодіяльним хорам, якими я керував, було присвоєно почесне звання „народний". А після 1990 року ще двом колективам, уже з новим репертуаром, також було присвоєне це почесне звання.

Третя зустріч із Палом Муравським відбулася навесні 1977 року, коли за дорученням Республіканського будинку художньої самодіяльності Павло Іванович приїхав на Тернопільщину прослуховувати хорові колективи - кандидатів на присвоєння їм почесного звання „народний".

У Чортків він приїхав ще з одним професором Київської консерваторії прослухати хор м`ясокомбінату, яким я керував. Це був найважливіший екзамен у моєму житті. Дуже хвилювався. І моє хвилювання передавалося хористам. Комісія приїхала із запізненням. Я з хором чекав на сцені, коли вони зайшли до зали. І відразу розпочався концерт, який складався з двох відділів. Після першої пісні я повернувся до зали, глянув на Павла Івановича, він упізнав мене й привітно посміхнувся. Стало легше. Хористи заспокоїлися, і все увійшло у своє звичне русло. Хор на той час уже був двічі лауреатом республіканського фестивалю, мав концертний досвід. Звичайно, не обійшлося без якихось похибок у звучанні, за які мені було дуже соромно. Після закінчення концерту Павло Муравський вийшов на сцену, обійняв мене, щиро подякував хористам і попросив заспівати пісню „Реве та стогне Дніпр широкий" (вона була у репертуарному списку). Пісню підхопив увесь зал. При обговоренні Павло Іванович не звернув уваги на ті огріхи, які я добре сам розумів. Тоді я сам вибачився за них. Та він висловився, що це ж самодіяльність, а в професійному колективі такі похибки також мають місце. Він сказав, що хор заслуговує почесного звання. Та цей другий професор (не пам`ятаю і не знаю його прізвища) засумнівався, чи це самодіяльний хор, чи нема тут підставних співаків із музшколи й педучилища. Павло Іванович на мить зосередився. Тоді директор підприємства М.Чхало швидко організував екскурсію по цехах. Тоді саме був робочий час, і хористи після концерту встигли перевдягнутися і стати на свої робочі місця. Вони були чисті, зачесані, чим і відрізнялися від інших робітників. Та й обличчя запам`яталися. І хористи вітали професорів. Головне те, що той другий професор упізнав на робочих місцях трьох солістів хору, які мали від природи добре поставлені голоси. Після екскурсії суворий професор уперше всміхнувся, а Павло Іванович залишався життєрадісним і доброзичливим.

Четверта зустріч із Павлом Івановичем відбулася влітку, в червні 1986 року на відкритті Співочого поля в Тернополі. Це була велика подія для України. З`їхалися кращі професійні й самодіяльні художні колективи, солісти, ансамблі. Я приїхав зі своїм народним хором на триденні репетиції та на виступ у блокові народних хорів. На другий день приїхала київська мистецька еліта. Все це було святково і величаво. Я дуже чекав на зустріч із Павлом Івановичем. Побачив його і зрадів - літа його не старили, хоч йому тоді було 72 роки. Він був такий же веселий, енергійний, як 10 років тому. Він готував, диригував хоровий твір Миколи Леонтовича „Над річкою бережком". Під його керівництвом ця пісня прозвучала особливо витончено. І приємно було бачити, що артисти „Думки", „Трембіти", інших хорів ставляться до Павла Івановича з великою повагою, любов`ю і особливою професійною захопленістю. Вони ловили кожен порух руки, кожен диригентський жест. Одна молода співачка сказала, що з таким диригентом можна заспівати тільки на відмінно. Після кожного репетиційного прогону присутні нагороджували Павла Муравського тривалими оплесками. 1986 рік - це початок перебудови, демократичних зрушень. Але ще 4 роки існували ЦК партії, обкоми, райкоми, що мали вплив на все. Та відрадно було те, що київська мистецька еліта, на чолі з режисером Б.Шарварком, раптово перебудувалися на національний лад. У програму концерту було включено багато українських патріотичних пісень, таких як „Ой, у лузі червона калина".

А відкрити концерт було вирішено піснею „Реве та стогне Дніпр широкий" у виконанні численного зведеного хору під орудою А.Авдієвського.

Урочисте відкриття Співочого поля, концертна програма - це було справді величне національне свято.

Під час репетиційних прогонів я не раз сидів біля Павла Муравського, хотів наговоритися з ним і збагатитися думками і настроєм. Та коли починала звучати пісня „Реве та стогне Дніпр широкий" у виконанні зведеного хору, він одразу переставав розмовляти. Обличчя його сяяло, вуста підспівували, вимовляли шевченківські слова. І з цієї зустрічі, і з попередніх я зрозумів, що це улюблена пісня Павла Івановича. І навіть більше. Пісня „Реве та стогне Дніпр широкий" - це гімн його душі. Хай Господь Бог дає йому здоров`я ще на довге життя. І хай цей гімн його душі ще довго звучить у його палкому серці й на його усміхнених вустах.

Петро Голінатий,

Заслужений працівник культури України