A A A
Розмір шрифта: Нещодавно до моїх рук потрапила книжка під назвою „Цей меч зломиться, але не зігнеться ніколи". Автор - колишній політв`язень, жертва більшовицького терору пані Марія Штепа. Ця книга є розширеною, доповненою і уточненою версією попереднього видання „Пам`ять кличе". Пані Марія, будучи ще зовсім молодою дівчиною, не змогла стояти осторонь знущань більшовиками над її народом, вступила до лав підпільної національно-визвольної організації ОУН, була зв`язковою.

 

У своїй книзі авторка подає спогади людей, які були свідками тих подій, та своїх друзів, закатованих у сирих камерах польського кляштору (сьогодні приміщення Бучацької єпархії) у місті Чорткові. У книзі розповідається про те, що спонукало людей покинути свої домівки і наразити себе на величезну небезпеку. А  також документи тих часів, які засвідчують переслідування НКВДистами українського народу - листи, статті, вірші авторки та світлини пані Марії і її знайомих, на долю яких випали страшні випробування. Хтось дожив до незалежності України, а хтось - так і залишився замордованим і похованим у стінах тюрем, чи то далеко від рідної домівки у сирій землі. Пані Марія Штепа пише, що вона, як безпосередній учасник тих подій, не може дозволити забуття, перекручення історії, і робить усе можливе, аби про тих людей, які боролися за незалежну Українську державу, не забули, аби звернути увагу сучасників на те, що завдяки цим людям, які осмислено віддали себе у жертву. Сьогодні ніхто не приходить до нас у домівки, і у подальшій біографії не стоїть фраза - „про подальшу долю невідомо". Її мета - розповісти правду, що саме відбувалося у „мурах плачу", як в`язні прозвали стіни польського жіночого монастиря у місті Чорткові: „Не раз читаю в літературі фантазії про тюремне, табірне життя, особисті зустрічі з провідниками ОУН, командирами УПА. Ці автори - люди, які не переступили пороги тюрми і табірної брами, не мають уявлення про тактику підпільної дійсності", - пише авторка.

На титульній сторінці книжки зображений образ Св.Великомучениці Варвари, перед яким молоді дівчата-зв`язкові складали Присягу. Текст Присяги подається на першій сторінці книжки, внизу - останні слова Присяги, виділені жирним шрифтом, звучать так: „Найбільша ганьба і найбільший гріх - зрада". Авторка згадує, що усі ці патріоти знали на що йдуть і що їх чекає, але любов до своєї країни і народу давала їм сили і наснаги, аби не зламатися: „Інта, Воркута, Печора, Мордовія... та вирвати із серця вірність святій національній ідеї ніхто не зміг, бо чаша терпіння в руці св.Варвари була запорукою незламної вірності". Хто ж не відчував у собі сили волі стати до боротьби проти окупантів, залишалися симпатиками збройного підпілля та Руху Опору, а це також було дуже важливо. Адже та допомога, яку ці люди надавали повстанцям, була неоціненною, багато з них також було замордовано у „мурах плачу". Зараз образ св.Варвари знаходиться у кімнатці-музеї „Чортківського музею більшовицького терору політв`язнів та репресованих". Саме Марія Штепа є ініціатором створення цього музею, вона влаштувала усе на свою мізерну пенсію, іноді довелося позичати, а також за кошти її побратимів. Приміщення під кімнату-музей у резиденції Бучацької єпархії надав Апостольський адміністратор отець Дмитро Григорак. Авторка зізнається, що немало лихоліть довелося перенести, аби таки відкрити кімнатку-музей пам`яті жертв більшовицького терору і досі ще є багато недругів, які не хочуть, аби він існував. Дивує, адже хіба потрібні нині колишні концтабори в Польщі, Німеччині? Але люди зберігають їх як пам`ять, аби подібне не повторилося ніколи.

Марія Штепа пише: „... Коли прибирали у підвалах і вивозили всякий непотріб, то вивозили і людські черепи та кості разом з глиною". Політв`язні, яким довелося потрапити у ці стіни, кажуть, що це місце прокляте. Посвячення кімнати-музею й відкриття відбулося у 2006 році.

Мене особисто дуже вразило прочитане, хоча я не раз чула про репресії тих часів. Читати книгу без сліз на очах , чесно кажучи, не можливо, хоча написано усе явно у дуже згладженій формі. Вражає те, що герої книги були практично моїми однолітками, а їхнє життя було сплюндроване, та зламати їхній дух катам таки не вдалося. Найбільше вражає та жорстокість, яку люди можуть виражати по відношеню один до одного. Як писав Е.М.Ремарк у своїй книзі „Тіні в раю", найсташніше те, що ці люди у мирний час живуть серед нас, вони можуть бути хорошими службовцями, бути вашими сусідами, але коли під час війни отримують право на вбивство, виявляють усю свою хвору сутність і згодом, по закінченні війни, можуть сказати „чарівні" слова: „Мене змусили", - і таким чином позбутися відповідальності за свої вчинки. Те, що відчували політв`язні у цих мурах, можна зрозуміти із наступних цитат: „Майже забуваєш, що ти є людиною, іноді стаєш подібною до тварини, яку б`ють, а вона перелякана й обезсилена, мовчить, а хтось не витримує і наговорить на себе, щоби припинити знущання...", „Які тортури витримували наші дівчата, молоді жінки у цих підвалах! Якщо траплялося, що частіше одну з-поміж них викликають на допит, то всі вклякають на долівку землянки і щиро спільно моляться... Якби ці мури у підвалах могли говорити!..".

Так склалося, що за іронією долі ці люди залишилися на узбіччі життя. Про них забули, їх просто-напросто викреслили з історії, їхнє існування проігнорували. Знаходяться й такі, що дозволяють собі назвати їх бандитами. У рядках книги часто прочитується, що саме це найбільше болить автору книги Марії Штепі, яка 10 років свого молодого життя змарнувала у таборах, а також її побратимів. „Це сором для нас, що ми не вміємо захистити честь наших героїв перед істотами, які в душах не мають навіть тіні патріотизму, ані християнської моралі, хоча нею прикриваються. Це робиться не в Криму, не в Донбасі, а в Галичині - Чорткові...", - пише колишній політв`язень Марія Штепа.

На мою думку, ми не маємо права забувати про цих людей, про те, що їм довелося пережити. Ми повинні про це говорити повсякчас, аби це жахіття не повторилося знову. Та історія вчить нас, що вона не вчить нічого. Мимоволі задумуєшся, чи стала Україна справді незалежною державою? Мабуть, ще ні. Якщо ми не можемо дійти згоди навіть в історії, то як можемо будувати своє майбутнє? Це недалеке минуле, воно й досі актуальне і зачіпає нас донині.

Часто комунізм порівнюють з німецьким фашизмом, хоча кількість жертв далеко неодинакова. Знаю, що у Німеччині будь-який натяк, символіка, навіть підняти руку, як це колись робили фашисти, заборонено і суворо карається. А що змінилося в Україні після прийняття Незалежності? Комуністична партія, як була, так і є, ніхто не поніс відповідальності, нікого навіть не спитали за минулі злодіяння, хоча документів, які підтверджують факти, вдосталь. Мабуть, чекають поки вимре останній свідок... Тому, на мою думку, ще рано говорити про те, що ми позбулися комунізму. А ось нещодавно Міністерство освіти замінило предмет історії України на історію культури України. Культура у нас, звісно, багата, про неї варто знати, але хто не знає своєї історії - не вартий майбутнього. Такого нонсенсу немає ніде у світі, лише ми, українці, унікальні в цьому.

У своїй книзі „Цей меч зломиться, але не зігнеться ніколи" Марія Штепа розповідає цікавий факт, коли під час одних з виборчих перегонів, коли до Верховної Ради від нашого району балотувався Р.Шіллер, депутата запросили до церкви, йому подарували букет троянд, хор заспівав його делегації „Многая літа", хоча, зазначає М.Штепа, „Вічную пам`ять" священикам, які терпіли муки у підвалах цієї церкви той самий хор ще не співав. Депутат приїхав тоді до благодійної служби „Карутас", зайшов до кімнати репресованих жінок (там тепер з таких проживає лише Марія Штепа), цікавився їхнім життям у благодійному домі, приніс подарунки, став агітувати, як буде добре жити, коли його оберуть, але зморені життєвими труднощами старенькі патріотки відмовилися від цукерок та помаранчів і повернули їх зазначивши: „Така мишоловка не для нас, в`язнів, що у цих підвалах, терплячи знущання, не стали зрадниками у молодості, то мали б з`їхати з глузду, коли сивина покрила голови, щоб через шоколадку та шампанське зганьбитися зрадою".

„Цей меч зломиться, але не зігнеться ніколи" - ці слова передають увесь той незламний дух людей, котрі пройшли усі кола пекла, приниження заради омріяної ними незалежної України. Раджу усім прочитати книжку Марії Штепи, адже ми повинні знати правдиву історію нашого народу, як мовиться, з перших вуст.

Вікторія Іванців