30.07.2009 - Валерій Гонтар: „Кожен час має свою ознаку”

З Валерієм Гонтарем ми зустрілися у його фотоательє „Старе місто". Назва якнайкраще підходить до цього, адже розташоване воно у самому серці старого Чорткова, а через вікна - неймовірний вид на наш архітектурний красень - костел. У такій приємній обстановці й відбулася наша розмова.

Валерій Гонтар - лікар за фахом, 12 років попрацював викладачем Чортківського державного медичного коледжу, еколог за переконанням, з початку заснування нашої газети майже донедавна був її фотокором. Пана Валерія полонила фотографія, що наскрізьною ниткою пройшла через усе його життя, а наразі - стала основним заняттям, бо подався наш Валерій Олександрович, як то кажуть, на вільні хліба. За характером Валерій Гонтар - оптимістична, весела, інтелектуальна людина, а його роботи носять у собі глибокий філософський зміст, відображення реалій нашого життя. У них кожен може знайти відтворення себе, частинку свого світу.

- Валерію Олександрійовичу, чесно, звідки ви родом?

- Ми вийшли родом із народу (сміється). Я - корінний чортківець. Моя мати Естера Савелівна - з Луцька, працювала вчителькою у Чортківській загальноосвітній школі № 6, де навчався і я. По закінченні школи поступив до Чортківського медучилища, потім - „школа життя Радянської армії".

- Де ви служили? Що цікавого запам`яталося з армійських часів?

- Далекий Схід, Приморський край, Асурійський район. До Китаю мені було 7 кілометрів, а додому - 10 тисяч. Я вважаю, що в арміїї необхідно служити. Це - школа життя. За ті два роки, що я служив, було багато цікавого, але важко так одразу про все згадати.

- Чого навчила вас армія?

- Армія навчила мене самостійності, мужності, відповідальності. Там особливо багато народу не було, лише нас 700 осіб. Я служив фельдшером і відповідав за всіх цих людей. А спочатку я закінчив „учебку" як командир танкової башти. Армія багато чого мене навчила, але це усвідомлюєш не зразу, лише потім, з часом.

Я пам`ятаю, коли повернувся з війська, боявся  перейти вулицю, боявся машин, тому що там довкола мене був лише степ. Два роки ми жили на обмеженій території - куди хочеш йди, тільки в Китай не пустять, бо там вже прикордонники. Як би сказав наш головний еколог О.Сепаненко, в обмеженому комунікаційному просторі (сміється).

- Валерію Олександровичу, коли ви почали фотографувати?

- Ще в школі. З сьомого класу я ходив на гурток з фотографії в палац школяра до Миколи Гаврилюка. Проходив певно з рік, а потім кинув. Взагалі, я відвідував багато гуртків, але, як правило, згодом залишав. Микола Степанович дав мені хороші ази, ті базові знання, від яких потім я міг відштовхуватися і йти далі: я вивчив будову усіх фотоапаратів, принцип їх дії, що таке глибина різкості, діафрагма, чутливість тощо. Зараз люди цокають „мильничками" і навіть у все це й не вникають, тому що немає потреби. Раніше кожна радянська людина знала, що таке фотоплівка, чутливість фотоплівки, збільшувач. Тепер вже є люди, які не знають для чого існує, до прикладу, збільшувач. Я його в себе зберігаю й донині, як раритет. Він гріє мені душу.

- Ви одразу захопилися фотографією?

- Ні, рік ходив на гурток. У 8-9 класах мав вже свій новий фотоапарат, а з десятого, як то кажуть, „накрило", і більше фотографувати я вже не полишав, окрім армії, тому що там заборонялося це робити, хоча і там ми прихитрялися, таємно.

По приходу з армії вступив на підготовчі курси до Чернівецького медінституту.

- Чому обрали медицину: так захотілося чи мама сказала?

- Ну, так, по великому рахунку, як мама казала. Коли я закінчив школу, мама захворіла і практично була прикута до ліжка. У мене залишався вибір: педагогічне або медичне училище. Враховуючи те, що в нашій сім`ї один педагог вже був, моя мама, я вперся і сказав, що більше педагогів у нашій сім`ї не буде. (Хоча дружина В.Гонтаря Наталія Богданець працює вчительем біології у Чорківській гімназії „Рідна школа" - Авт.). Я хотів поступити на режисуру, „танцульки". Адже на той час захоплювався і танцями, і театром: ходив у театр Л.Бусарової та на танці до М.Чайки. Але на той час таких пропозицій не було.

- Обравши медицину, ви хотіли стати лікарем і допомагати таким хворим людям, як ваша мати?

- Ні, жодних високих почуттів у мене тоді не було (сміється). Я мав бути при матері, тому що вона була прикута до ліжка, і у мене був такий вибір. Педагогом я категорично сказав, що не буду, про що зараз дуже шкодую...

- Чому?

- Мені здається, Вікторіє, ти моя колишня студентка, хоча безпосередньо я тебе не вчив, що у мене до цього є хист. ( З цим я цілком згідна - Авт.). Якщо я хотів, то міг навчити і самого тупого студента. Щоправда для цього потрібно було мати бажання і здоров`я. До речі, і в медицині я себе добре почував.

Поступивши до Чернівецького медінституту, я зразу проявив себе там як фотограф. Перший рік, коли я ще навчався на підготовчому, мені вже дали кімнатку, в якій я міг друкувати фотографії. Згодом через фотографію я потрапив до кооперативу. До речі, пан Роман Денека з Чорткова був викладачем кафедри і взяв мене до себе в кооператив, щоб я друкував фотографії. Він взяв мене уже приватно і платив за це гроші. Так я почав заробляти, будучи на другому курсі вишу. Зараз Роман Денека живе в Києві. Ми досі підтримуємо зв`язки.

- Що дозволяла вам фотографія у студентському житті?

- Я тоді не використовував фотографію з розумом, для збагачення. А ось „сачкувати" це дозволяло нормально (сміється).

- Ви якось розповідали, як до вас ніби-то приїхала румунська делегація...

- Це був жарт на перше квітня. А ти звідки знаєш? Боже, невже я це розказував студентам?.. (сміється).

То було перше квітня, ми не хотіли йти на пари. Не пам`ятаю, після вчорашнього чи перед завтрішнім, як то часто буває у студентів, я сказав своєму товаришу Леоніду Матвійчуку з Миколаєва, щоб ми разом не пішли на пари. А він: „Та ні, нам „н/б" поставлять". Льоня був відмінником, чемно відвідував заняття, тому що я вчився на стипендію, а він - за переконанням. Я сказав йому: „Льоню, я зроблю так, що нам „н/б" не поставлять і на пари не підемо". Він погодився.

Я набрав по телефону-автомату номер нашої ординаторської і сказав, що до університету приїжджає румунська делегація і негайно викликати фотографа Гонтаря і перекладача Матвійчука. А так як Чернівці близько до границі, то румунською делегацією нікого не здивуєш, та й усі знали, що я - фотограф. Хоча тут був момент проколу: почалася пара, вбігає лаборантка і терміново кличе нас, тому що приїжає румунська делегація. А в нашій групі вчилася одна молдаваночка. Вона була хорошою дівчиною, не „шісткою", але її заїло, що Матвійчука беруть перекладачем з румунської, а вона ж корінна молдаванка. Вона й каже при викладачеві: „А чому це Матвійчук має йти перекладачем?". Льоня не розгубився і сказав їй по-англійськи: „Машо, мовчи", а вона відповіла: „Я щось не розумію, що він каже". Льоня тоді: „От бачиш, тому мене беруть перекладачем, а тебе - ні" (сміється). Фішка була в тому, що, коли ми закінчили вивчати предмет цього викладача, здали усі екзамени, вирішили прийти до нього з шампанським, тому що він був хорошим чоловіком, на прізвище - Гайдуко. Ми прийшли, привітали його і зізнаємося, що ми вас тоді обдурили на перше квітня. А він каже: „Я знаю". Ми в здивуванні: „Як?". Виявляється він працював за кордоном лікарем і добре знав англійську, тому одразу все зрозумів, але нас не видав.

В інституті я навчився робити кольорові слайди. Тоді почали на лекції їздити з діапроекторами і всі „ходили" через мене. Правда, гроші за це я не брав.

- Ви навчилися цьому самі?

- Так, сам розібрався. Там великої мудрості немає. А ще я трішки займався кіно. Мені якось один викладач дав поремонтувати свою кінокамеру...

- Ви її розібрали і поремонтували, хто навчив вас користуватися кінокамерою?

- Я її навіть не розбирав, протер від пилюки і вона запрацювала (сміється), звісно ще дещо змастив, поправив пружини. Я тоді спілкувався з Чернівецьким телебаченням, вони іноді запрошували мене їхати на репортажі. Тоді ж у радянські часи, як приїжджало телебачення: голова колгоспу накриває стіл, ріже порося. У ті часи журналістів приймали не печивом (сміється). На телебаченні мене навчили основним поняттям кіновиробництва, адже тоді ще не знімали відео-, а кінорепортажі.

Поки я ремонтував викладачу кінокамеру, зняв 4-5 короткометражних фільми, хоча їх важко назвати фільмами, це було на побутову студентську тематику, приміром, як студенти „балдіють".

До речі, я зняв Льоні кіно, як вони познайомилися з дружиною. Вони до цих пір батькам не показують - соромно (всі сміються). Ні, там немає ніяких відвертих сцен, але все рівно, соромно.

- Де ви працювали по закінченню інституту?

- Два роки працював інтерном в Чортківській райлікарні під керівництвом Петра Клекоцюка. Це були досить продуктивні часи. Потім працював в приймальному відділенні за сумісництвом, а відтак - лікарем-сумісником у військовій частині. Дуже хотів залишитися в лікарні, але не зміг влаштуватися в стаціонарі, і добре, що Любомир Білик взяв мене на роботу тоді ще до Чортківського медичного училища. Там я пропрацював 12 років, а наостанок мені все трішки набридло, захотілося змін, заїла рутина, неможливість займатися фотографією, будучи викладачем. Адже фотографія завжди супроводжувала мене впродовж життя.

- Що приваблює вас у фотографії: сам процес чи результат?

- Не знаю. Фотографія - як наркотик, дуже втягує. А що подобається? Це як в анекдоті: „Чи подобаються вам діти? Ні, але сам процес..." (усі сміються). Валерій звертається до свого напарника: „Васю, тобі що подобається?"  (той відповідає: „Процес" - Авт.). Кажуть, процес, а для мене, мабуть, - хороший результат.

- У вас буває так, що через деякий час ви дивитеся на свою роботу і знаходите багато недоліків?

- Постійно. Я б сказав, що невдоволення більше. Це взагалі залежить від характеру людини, таке собі „самоїдство", і основне в цьому - знайти межу. Адже інакше важко жити.

- Але це також допомагає людині розвиватися...

- З іншого боку, так, починаєш „рухати мештами", щось шукати.

- Валерію Олександровичу, ваші фотографії носять в собі філософський зміст. Ви любите пофілософствувати? На вашу думку, цікаве бачення фотографа - це талант чи цьому  можна навчитися?

- Так, я люблю пофілософствувати. Не можу сказати, що в фотографії я досягнув усього, чого хотів, але завжди люблю показувати на ній якусь тему, яку на перший погляд не видно. А щодо бачення, важко сказати чи це талант, чи просто стиль бачення людини. Якщо я скажу, що це талант, то це буде дуже самовпевнено, і не в моєму стилі так говорити. Мені здається, що це виробляється з часом - своєрідна філософія життя. Це виробляється під впливом оточення: людей, що тебе оточують, умови життя, ситуація в країні, те, як ти визначаєш себе у цьому житті. Усі ці чинники впливають на нас і мають своє відображення у фотографії.

- Що любите більше фотографувати - портрети чи пейзажі?

- Що б там не говорили, але людей фотографвати найважче. Наш місцевий фотограф О.Лижечка - хороший майстер репортажного портрета.

Студійна фотографія має свої плюси і мінуси. Мінус - велика конкуренція. Взагалі, моє кредо, що молоду дівчину фотографувати неважко, адже якщо помилився зі світлом, виграєш за рахунок її краси.

У мене здавна є мрія сфотографувати прикмету часу. Кожен час має свою прикмету. Усі її бачать, просто не звертають уваги. Приміром, візочок, „авоська" - кінець Союзу - початок незалежності, клітчаті сумки - „челноки" - Польща, Туреччина. Наш час також має свою прикмету, просто ми її ще не бачимо, а через 5 років ми скажемо, що цей час характеризується такою-то подією чи предметом.

- У вас найбільше зі всіх фотографів нашого краю, зображень природи. Можливо це пов`язано з тим, що ви є членом екологічної організації ЕГО „Зелений Світ"?

- Все набагато банальніше - за фотографування природи не потрібно платити гроші (сміється). Хоча, екологія для мене це дійсно дуже болюче питання. Моя дружина Наталія - голова Чортківського молодіжного еко-клубу „Ковчег", до якої входять також наші діти Оля і Антон, які навчаються в гімназії „Рідна школа".

Мене дуже бентежить екологічне становище у нашому місті, а також те, як необдумано в старому центрі нашого міста висять вивіски та кабелі енергоживлення, адже все це має бути якось естетично, враховуючи історичну цінність будівель, і заходи безпеки. Це так само можна назвати сміттям, але на горі. З цією проблемо зіштовхуються усі фотографи, котрі фотографують Чортків.

- Як ви познайомилися зі своєю дружиною?

- Ми були сусідами. Я навчався в медучилищі, коли моя мати захворіла, взяв академвідпустку на рік, а повернувся в групу Наталії. Коли я „підсачковував", вона мене прикривала. Під час навчання в Чернівцях часто зустрічалися, як друзі. Після інституту, коли вона вже працювала, мене щось пробило.

Якось ми пішли вітати нашу колишню класну керівничку Теодозію Пилипівну Шевченко з днем народження, після того я запропонував Наталі вийти заміж.

- Що ви б хотіли побажати нашим читачам?

- Я хочу побажати вам, дорогі читачі, щоб ви отримували максимальне задоволення від своїх фотозображень.

Вікторія Іванців

Фото Валерія Гонтаря