A A A
Розмір шрифта: У відомій байці «Хвалькуватий п`ятиборець» грецького байкаря Езопа один самовпевнений атлет-п`ятиборець похвалявся перед громадою у себе на батьківщині, як він колись на Родосі (острів у Егейському морі) стрибав так далеко, що жоден місцевий мешканець не зможе його стрибок повторити, і що правдивість його слів міг би підтвердити будь-який родосець.  На що один із слухачів - його земляк - сказав : "Hic Rhodus, hic salta!" («Тут Родос, тут і стрибай!»).  Щось подібне ми можемо спостерігати і в наші непрості «критично-кризові» часи.  Зрештою, а коли і де вони були прості і безтурботні, адже все наше життя - це якщо не боротьба за існування, то подолання труднощів, які ми нерідко створюємо самі для себе, шукаючи винних у них серед сусідів, родичів, знайомих, простих перехожих, але в ЖОДНОМУ РАЗІ не звинувачуючи у них самих себе?

 

Так ось, перебуваючи під враженням останнього громадського заходу, який відбувся в нашому місті (який, на жаль, так і залишиться «подією місцевого значення», а хотілось би сказати «державного», принаймні, «регіонального» - та ба, не виходить!), саме така аналогія із тим хвалькуватим грецьким п`ятиборцем приходить на думку, коли бачиш, як наша (нами обрана!) влада, похваляється своїми (а то й чужими) здобутками десь та колись.  Та коли справа доходить до того, щоб показати, що вона, влада, зробила тепер, і, так би мовити, власними руками, то виходить, що «хотіли, як краще, та вийшло, як завжди».  Під час виборної кампанії, вона (колишня, теперішня, майбутня) нам обіцяє ледь не золоті гори (знаючи, вочевидь, що золота у «засіках» міста та району - катма!).  Чому так стається?  І то не вперше!  Очевидно, нам, громадянам, бракує елементарної людської гідності (про національну гідність не варто й говорити - малоросійське хохляцтво ще й досі в моді) і самоповаги, бо якби вони були, то не дозволяли б себе так безпардонно дурити під час виборів.  До речі, жодна партія чи громадсько-політична організація, яка «пропіарилась» у передвиборчій кампанії, не дала публічну оцінку діяльності місцевої влади (яку, повторюю, обрали МИ) - позитивну чи негативну - будь-яку!  Жодна громадсько-політична організація чи партія, - а особливо та, яка прийшла до влади, - не змусила свого обранця (мера міста чи голову районної ради) докласти всіх зусиль до виконання «безрозмірних» обіцянок, щоб не дискредитувати ті ВИСОКІ ідеали, з якими вона йшла «в народ» перед виборами.

90 років від дня початку Чортківської офензиви.  Ми й досі перебуваємо під магією «круглих дат».  Хіба пам`ять людська пробуджується чи повинна пробуджуватись лише «під круглі дати» і матеріалізуватись на «масових заходах» за рознарядкою начальника?  Дивлячись на могили вояків Української Галицької Армії і на могили сусідських «стшельців» польської армії, я, чесно кажучи, щораз втрачаю координати перебування.  Де я?  Чи моя це країна?  Яку державу ми будуємо?  Хто нами керує і куди веде, забувши скинути «шинель» ЧК КПГБ і шаровари хохла-малороса?  Знов «до мезозою, замість ясного майбуття», як писав Григорій Чубай?!  Хочеться кричати, хоча розумієш, що це знову буде ще один vox clamantis in deserto (голос волаючого в пустелі).  А де ж той vox populi, що мав би бути vox dei?!  Чому наші місцеві керманичі позичають в сірка очі, розказуючи про «небувалі здобутки у сфері державного будівництва», в той же час нашими дорогами можна їздити лише на джипах або бетеерах, а могили героїв поросли бур`янами безпам`ятства і меншовартості?  Відповідь, мабуть, може бути лише одна : оскільки громада мовчить і не «вознікає» - значить, «усьо нормально» і можна й далі якось-какось «керувати».

Колись, ще років з десять-п`ятнадцять тому знаходились ентузіасти, які доглядали за могилами, спонукаючи до цього школярів та студентів, одночасно вважаючи, що саме там і так виховується патріотизм і повага до своїх героїв.  Можливо, хоча проблема дещо дискусійна.  Влада таку ініціативу дуже схвально і радо прийняла, діставши такий собі «кард бланш» на «нічого-нероблення» - і самоусунулась від державного вирішення проблеми належного впорядкування могил вояків УГА, забувши, що ми вже маємо свою самостійну державу і свої проблеми треба вирішувати самим, без жодних «вказівок» з райкому капеесес чи з «бєлокамєнної».  Не останню роль у цьому «нічого-неробленню» зіграли й ті, набилі вже всім оскомину, суперечки між кількома дуже «принциповими» краєзнавцями про місце поховання вояків.  Наші краєзнавці, наче затяті більшовички, б`ють один одного своїми «твердолобими» аргументами, не поступаючись принципами і водночас забувши про те, який вигляд мають самі могили.  Мова повинна йти не про те, де саме були поховані вояки УГА з корпусу полковника Мирона Тарнавського, а про те, який майже занедбаний вигляд вони мають і про які (після мого імпровізованого опитування) не кожен викладач та учень освітнього закладу (яких у нас аж десять) міста знає.  Тут варто нагадати, що казав «залізний канцлер» Отто Бісмарк переможеним французам : «Вас перемогла не німецька армія, вас переміг німецький учитель».  А якщо могили ще й там, де майже ніколи не ступає «механізована» нога місцевого урядника, то нашій міській, і районній владі - «по барабану», що там робиться і в якому вони стані : очі не коле - душа не болить.  Хоча, з іншого боку, полякам - нащадкам «стщельців» - якось було однаково, де могили їхніх героїв - в центрі міста чи на його околиці - головне, віддати їм належну шану і надати їх могилам відповідний і заслужений вигляд.  Про яке патріотичне виховання можна говорити, коли соромно дивитись на те, який вигляд мають могили НАШИХ героїв, а головне, усвідомлювати, що нашій владі бай-ду-же, хто там похований і в якому стані могили?!

Могили стрільців польської дивізії Сікорського поруч з могилами наших патріотів.  Були колись вони в жахливому стані.  Тих, хто їх бачить зараз, не варто переконувати, що вони мають належний, як то кажуть, європейський, тобто, цивілізований вигляд.  І так повинно бути.  Ми в жодному разі не повинні зводити рахунки з колишніми нашими противниками за минуле, яке вже не повернути і не переписати.  Ми лише повинні віддати належну і гідну увагу і шану ТЕПЕР (а не КОЛИСЬ - через надцять років!) СВОЇМ героям, як це роблять не лише поляки, а й усі цивілізовані нації світу щодо своїх полеглих героїв.  Висновок, на жаль, напрошується сам собою і він, як ви самі здогадуєтесь, дуже сумний.  Державу (тобто, тіло, яке, як співається в нашому гімні, «ми положимо за нашу свободу») ми маємо, а ось душу нашу і національну гідність, які є навіть у папуасів та масаїв - треба шукати ... із свічкою.

Кілька слів про один епізод, який дещо здивував не лише мене.  Один із всечесних отців, виступаючи на панахиді, яка відбулась біля могил вояків УГА і репресованих серпомолоткастими енкаведистами у 1941 році, чомусь ні словом не згадав ні про вояків УГА, які і здійснили той героїчно-трагічний Чортківський пролом 1919 року, ні про саму подію, якій і була приурочена панахида, а розказав про трагічну долю матері упівця, яка відмовилась перед енкаведистами впізнати свого вбитого ними сина.  Здавалося б, що нічого в цьому немає недоречного, адже між УГА і УПА існує нерозривний духовно-історичний зв`язок, а різниця лише в одній літері в абревіатурі.  Такий же духовно-історичний зв`язок з вояками УГА мають і князі Київської Руси, і козаки Запорізької Січі, і «Пласт», і січові стрільці, і УНР, а при бажанні, навіть і баба Параска з Майдану ...  Очевидно, десь відбувся «збій в програмі»... Адже панахида була присвячена саме Чортківській офензиві і тим, хто поліг у кривавій боротьбі із польськими окупантами.  І тому та купка небайдужих громадян міста й прийшла, наче на напівлегальне зібрання (навіть на фестиваль культури заокеанської Індії збирається набагато більше!), почути від духовних наставників і місцевих керманичів СЛОВО про звитягу тих, хто не задумуючись, поклали своє життя на вівтар Вітчизни, про що дуже щиро й красномовно сказав отець Володимир Заболотний.

Холод і байдужість наших душ (і тих, хто керує, і тих, кими керують) може згасити той вогонь, який запалили стрільці Української Галицької Армії.  До столітнього ювілею можна й не дочекатись : «Ждали ми героя, а встав свинопас?»

І нарешті, хочу висловити одну, можливо, дуже крамольну для «суперпатріотів» думку і яка, можливо, буде дещо дисонуючою щодо сказаного вище.  Мені не дуже важливо хто кого і чому сто, двісті чи тисячу років тому (про це повинні розказувати вчителі історії учням в школі та сперечатись вчені-історики на наукових диспутах та конференціях) - мені важливо, ЩО МИ залишимо після себе - і не взагалі десь «тутка» чи «тамка», а конкретно в нашому місті : чи духовний «мезозой» у вигляді занедбаних і забутих могил вояків УГА, чи гідне ЛЮДИНИ «ясне майбуття».  З цього й починається те, що ми з високих (і не дуже) трибун називаємо високим і пафосним словом БАТЬКІВЩИНА.

 

Олександр Казьва