Нехай мене не звинуватить читач у тавтології чи ще як це модно казати щодо характеристики ознак повторів. Не вийде. Просто роблю спроби хоча б частково віддати належне примусово забутій за радянських часів непересічній особистості - педагогу і просвітянину, громадсько-політичному і військовому діячеві, першому команданту легіону Українських Січових Стрільців, публіцисту і мемуаристу, невтомному борцю за розвиток нашої культури та шкільництва - Михайлу Галущинському, який народився у селі Звиняч на Чортківщині, та його непересічній родині.

У 1998 році у Івано-Франківську професор Прикарпатського університету ім.В.Стефаника Богдан Ступарик та його аспірантка Віра Ковальчук видали брошуру „Життя, віддане національній ідеї". І це було практично перше наукове видання, у якому було зроблено спробу з позиції сьогодення оцінити діяльність громадсько-політичного діяча Михайла Галущинського, чиє ім`я традиційно замовчувалося.

Друга книга „Михайло Галущинський - лицар обов`язку і чину" вийшла за ініціативи Управи Львівського Земляцтва Братів-Рогатинців (Львів - Рогатин), адже як вони зазначали, ім`я Михайла Галущинського по особливому дороге й близьке для рогатинців, бо саме він був першим директором тамтешньої гімназії (впродовж чотирьох літ), яка під його керівництвом за рік - другий перетворилася на справжнє духовне вогнище не лише повіту, а й усього Опілля.

Хоч у житті Рогатинської гімназії не раз наступали сутужні, почасти й трагічні часи, її закривали і за Польщі, і в радянський період, але це не впливало на забуття імені Михайла Галущинського. У першу річницю з дня його смерті на стіні гімназії було відкрито меморіальну таблицю з текстом: „Першому директорові Рогатинської гімназії Михайлові Галущинському, великому педагогові й громадянину молодь і громадянство Рогатинщини в перші роковини смерті дня 25 вересня 1932 року". Таблиця збереглася до нині. Якийсь мудрий чоловік, аби врятувати її від руйнації, забілив її вапном і сховав під пожежний щит.

У середині 90-х років дирекція гімназії за допомогою Управи Львівського Земляцтва Братів-Рогатинців провела Галущинські читання, які стали своєрідною підготовкою до наукової конференції, яка мала таку ж назву як і назва другої наукової книжки про Михайла Галущинського. Тоді вперше до Рогатина приїхала донька Михайла Галущинського Наталія Мойсейович (яка проживала в Коломиї) разом із своєю донькою Оксаною Охранчук (доцентом кафедри хорового диригування Київського національного університету культури і мистецтв) та інші близькі родичі діяча.

У вересні 1998 року у дні 120-річчя народження і 67-річчя смерті Михайла Галущинського відбулася ця конференція, на якій перед громадськістю виступали вчені Львова, Івано-Франківська, аспіранти Прикарпатського університету. Особливою родзинкою конференції було те, що з Рима приїхав колишній учень гімназії, доктор Богословія отець Іван Музичка. Надзвичайно цікавими були його спогади про брата Михайла Галущинського - отця Тита Галущинського. Тут учасники конференції змогли почути про факт зустрічі отця Тита Галущинського з Іваном Франком за день до смерті останнього.

Постать Михайла Галущинського приваблює багатьох науковців і прогресивних діячів. Тільки у Прикарпатському національному університеті ім.В.Стефаника не так давно захистилися і дістали наукові ступені четверо осіб.

У Львові на Личаківському кладовищі споруджено меморіал воїнам УГА, у якому на помітному місці встановлена крипта М.Галущинському, де є його портретне відображення та високі нагороди. Один із авторів цього меморіалу - архітектор, також вихідець із села Звиняч Чортківського району, Михайло Федик.

Щоб збагнути велич історичних постатей, варто бодай кількома словами розповісти про родинне духовне вогнище, в якому зростали і виховувалися брати Галущинські. Їх батько о.Микола Галущинський, парох села Звиняч Чортківського повіту, греко-католицький священик, мав заслужену опінію високосвідомого українського патріота, політичного діяча християнсько-демократичного спрямування, хоч у молодості захоплювався соціалістичними ідеями. У свій час він користувався високим авторитетом серед галицької інтелігенції. Мабуть, тому у 1900 році о.Миколу Галущинського висунули кандидатом у посли до австрійського парламенту по Борщівсько-Чортківському округу.

Про політичні погляди отця Миколи Галущинського можна судити з його передвиборної програми. За власним визначенням він називав себе християнсько-демократичним націоналом, ворогом будь-якого шовінізму, як національного, так і партійного. У випадку обрання його послом до австрійського парламенту зобов`язувався дбати про найширші права покривджених мас руського люду.

Зрозуміло, що разом з дружиною Стефанією з роду Волянських отець Микола виховував у такому дусі своїх дітей - п`ятьох синів і доньку. Усі вони здобули високу освіту, а чотири сини - Михайло, Теодозій, Іван та Микола своє життя повністю присвятили рідному народові та церкві.

Найстарший Михайло Галущинський народився 26 вересня 1878 року, хоч прожив недовге, але яскраво насичене духовністю і копіткою працею життя. Освіту здобув у Тернопільській гімназії, Львівському та Віденському університетах. Ще з гімназійних років він твердо сповідував ідею незалежності України. Тому й був серед організаторів і лідерів студентського угрупування „Молодої України", для якої головним політичним кредом стало твердження Івана Франка, що „... самостійність України буде недосяжною мрією доти, доки українці самі не знайдуть у собі досить волі, щоб іти до цього ідеалу, стежки якого лежать ось тут під нашими ногами". Будучи студентом, обирався до різних молодіжних формацій, зокрема у Львівському університеті очолював „Академічну громаду", а у Віденському - „Січ".

Після закінчення університету розпочалася педагогічна діяльність Михайла Галущинського. Деякий час працював учителем Львівської та Золочівської гімназій, брав активну участь у товаристві „Просвіта". А в 1909 році відбулася переміна, яка вплинула на подальшу долю Михайла Галущинського. Його запросили до щойно створеної приватної Рогатинської гімназії на директорську посаду.

Михайло Галущинський як директор гімназії зумів підібрати чудовий колектив педагогів-однодумців і в цьому закладалася причина його успіху. Тоді в Рогатинській гімназії працювали такі талановиті педагоги і патріоти України як письменники Микола Угрин-Безгрішний і Антін Лотоцький, історик Іван Крип`якевич, політичний і військовий діяч Никифор Гірняк, брат директора Іван Галущинський, відомий згодом як публіцист і голова „Рідної школи" і багато інших. У гімназії активно діяла пластунська організація, якою опікувався Никифор Гірняк, що згодом став кошовим стрілецької „Пресової Кватири". Никифор Гірняк і Михайло Галущинський поставили собі за мету перетворити всі повітові організації „Січей" та „Соколів" у відділи, які б пройшли мілітарну підготовку за повною військовою програмою. Задум до кінця не вдався, бо розпочалася війна, але юнаки повіту, що незабаром зголосилися до легіону Українських Січових Стрільців, уже добре володіли військовими навиками. Покликали до війська як резервного старшину і Михайла Галущинського. Спочатку він став комендантом Золочівського вокзалу, важливого стратегічного вузла, що зв`язував фронт із запіллям. Але незабаром його назначили командантом легіону УСС. Після того, як Січових Стрільців австрійські генерали відправили на фронт і виникла необхідність, щоб легіон очолив військовик, то Михайло Галущинський від`їхав до Відня і став референтом УСС при вищому командуванні австрійської армії.

По війні Михайло Галущинський повністю присвятив себе громадсько-просвітницькій праці. Брав участь в організації Таємного Українського університету у Львові, був його професором. У 1921 році був обраний заступником голови відродженої „Просвіти", а з 1923 по 1931 років - очолив просвітницьку організацію.

Разом з тим Михайло Галущинський з головою поринув у політику. Належав до УНДО, від цієї партії у 1928 - 1931 роках обирався до польського сенату і сойму, був навіть віцепрезидентом вищого законодавчого органу. І скрізь, де б не працював, був взірцем щирої відданості, високих чеснот і гарячого патріотизму.

Виснажлива праця, постійна політична боротьба, тяжке фінансове становище Товариства, передчасна втрата коханої дружини підірвали здоров`я Галущинського. 25 вересня 1931 року Михайло Галущинський несподівано помер від паралічу мозку, проживши всього 53 роки. Українське громадянство з великими почестями відправило на вічний спочинок свого відданого трударя і провідника. Журнал „Життя і Знання" так написав про похорон: „Неділя, 27 вересня, 14 година. Холодно, але погідно. Коло дому жалоби, куди мали доступ тільки члени Головного Відділу Товариства, посли, духовенство, відпоручники з вінками і хори, поза місцем, замкненим кордоном; юрби народу...". І далі: „На даху будинку чорний прапор, спущений на знак жалоби до половини щогли. „Просвіта" прощала свого голову, який відійшов від неї навічно. Холодний вітер шарпав слова, кидав ними об мури кам`яниць, лопотів прапорами, стяжками вінків... Складаємо Тобі святий обіт, що підемо шляхами, що Ти їх намітив...".

Другим після Михайла в 1880 році у сім`ї отця Миколи Галущинського народився Титус (Тит), що як і батько, обрав духовний сан. Це був помітний церковний діяч, василіянин, бібліст, історик церкви, богослов і філософ, дійсний член НТШ. Освіту здобув у Відні, Фрайбурзі та Інсбруці. З 1916 року викладач Львівського університету, доцент, із 1920 по 1927 років - ректор Греко-Католицької Духовної семінарії, відтак кілька років був ігуменом монастиря у Львові, а з 1931 року перебував у Римі, де в 1949 році став архимандритом Василіанського чину й консультатором Конгрегації Східної церкви. Помер у 1952 році, похований у Римі.

Микола Галущинський був адвокатом у Самборі і прославився як оборонець прав українців в умовах польського поневолення. На Львівщині вважався провідним діячем пласту. Іван - прославився як педагог, видавав стрілецькі газети, очолював „Рідну школу" у Львові.

Михайло Галущинський ще мав брата Олександра і сестру Стефанію. Олександр відзначався запальним непосидючим характером і його постійно тягнуло до мандрів. Ще перед війною виїхав до Америки. Якийсь час писав листи до брата Михайла, а потім замовк. Є відомості, що в 1918 році помер, або його вбили. Принаймні так сповістив хтось з емігрантів, що походив родом з села Звиняч і підтримував за океаном зв`язки з Олександром Галущинським. Сестра Стефанія вийшла заміж за священика Івана Фіголя, катехита Станіславівської гімназії. Померла в 1947 році і похована на Личаківському цвинтарі у Львові.

Франко і Галущинські

Отець Тит, син священика Миколи Галущинського, часто розповідав, що Франко був у їхній родині бодай два рази і приятелював з його батьком. То були візити короткі, як тоді казали „по дорозі". Може доводилось Франкові й ночувати у приходстві Галущинських. Отець Титус згадував ті відвідини Франка зі своєрідною пошаною і повагою. Про що була мова, годі сказати і годі було про те питати. Але він був свідком тих відвідин ще дуже молодим, бо ті відвідини мали напевно вплив і на синів Галущинських, як зазначає отець Іван Музика з Рима.

З розмов з о.Титом можна було уявити відносини між священичим домом і селом. Звичайно восени чи взимку в домі приходства вечорами в просторій кухні збиралися жінки і дівчата, щоб прясти чи робити якусь іншу жіночу господарську роботу для священичої родини. Такий був звичай. Щоб дати їм якусь духовну поживу при тім і не дозволяти язикам плести пусті розмови, „паничі", тобто сини о.Миколи, читали жінкам літературні оповідання. Отець Тит згадував, що його улюбленими були оповідання Квітки-Основ`яненка „Маруся", оповідання Марка Вовчка і „Кобзар" Шевченка. З цього можна зробити висновок, що родина Галущинських діставала літературні твори з України і сини - Тит та Михайло - читали вголос ці твори для сільського жіноцтва. Це мусило подобатися Франкові, коли він про те довідувався! У ті часи приходства греко-католицької Галичини були малими вогнищами, біля яких гріли свої серця спрагнені національної свідомості і культури наші селяни.

... Наближався кінець травня 1916 року, другий рік світової війни. У Львові було відомо, що І.Франко дуже хворий. Зійшлися негайно „каконіки" св.Юра на нараду. Між ними був випадковий новоприбулий з Риму молодий священик з інсбруцьким докторатом о.Тит Галущинський. Усі вирішували, що робити, адже Франко близький до смерті, а його релігійне і церковне життя сумнівне, був соціалістом, атеїстом, зі священиками часами мав конфлікти. Що зробити, щоб він прийняв останні св.Тайни, зложив свою Сповідь. Тоді в католицькій Австрії церковні закони строго забороняли хоронити за церковним обрядом осіб, які лишили цей світ „без помирення з Богом". По короткій дискусії святоюрські „каноніки" рішили послати якогось священика до хворого І.Франка, аби той привів його до такого потрібного християнського акту під кінець життя. Увага всіх звернулася на особу нового і молодого (36 років) священика о.Тита. Той з радістю погодився, тому що пам`ятав часи, коли Франко гостював у їхньому домі.

Наступного дня о.Титус попрямуав додому І.Франка. Спочатку той його не впізнав, тоді отець відказав: „Я - Тит Галущинський, син о.Миколи Галущинського, ви бували в нашому домі, я вас добре пам`ятаю". Франкові очі й обличчя вмить розпроменілись спогадами, він немов ожив і радісно сказав: „Та як же не пригадую, пригадую вашого батька, ваш дім, гарні спогади, гарні були дні з вами...". Пішла оживлена розмова, та не довго, тому що Франко втомився і більше не міг говорити, речення почали не в`язатися. Тит Галущинський встав і сказав: „Що ж, було приємно мені з вами бути і згадати давні дні, та не хочу вас томити. Перед відходом хотів би помогти вам - ви хворі, то добра нагода вам помиритися з Богом. То війна, треба на все бути готовим". І.Франко сказав, що подумає. На другий день його не стало.

Олександра Іванців