14.05.2009 - Мир і взаєморозуміння – це також скарб, тільки – неоціненний

Травень подарував нам багато свят. Ось 8 травня ми вітали зі святом членів товариства Червоного Хреста, 9 травня, що припало на суботу, - День Перемоги; 10 травня - у другу неділю травня - День матері і ми сердечно вітали з цим величним святом , котре колись було забуте, а повернулося до нас опісля здобуття Україною незалежності,своїх матерів, а 12 травня - всесвітній День медичної сестри.

І це не лише перелік свят. Просто, готуючи наше сьогоднішнє інтерв`ю, ми жили думкою про  те, з чим і з ким ми їх пов`язуємо.

На зустріч з Ніною Василівною нас супроводжувала медична сестра товариства Червоного Хреста, зі стажем роботи понад 40 літ, пані Оксана Крамарчук. З того часу як пані Оксана закінчила Чортківське медучилище у її трудовій книзі є тільки один запис - „Чортківське районне товариство Червоного Хреста".

Пані Оксану люблять і з нетерпінням чекають усі підопічні. Вона і словом розрадить і коли треба здоров`я на лад поставить,  ще й зігріє своєю уважністю і терпеливістю.

До пані Ніни Спіци медична сестра Червоного Хреста Оксана Крамарчук стала навідуватися з того часу, коли у Ніни Василівни помер чоловік, а її син проживає далеко в Росії. Не могли медики-червонохрестівці залишити без нагляду свою колишню колегу, котра пройшла страшні лихоліття Другої світової війни і тепер у поважному віці залишилася одна.

- Ніно Василівно, як давно вас вже обслуговує Червоний Хрест?

- Можна сказати, що з 2001 року, коли помер мій чоловік. Раніше вони мене також навідували, але не так часто. До мене завжди приходить медична сестра Оксана Крамарчук, котра проробила в Червоному Хресті все своє життя. Я її вже давно знаю. Раніше ми працювали разом через стінку: я була фармацевтом у лікарні, а Оксана в - Червоному Хресті. А потім наша аптека перейшла у мікрорайон Кадуб і ми вже рідко бачилися. Оксана дуже хороша жіночка. Я завжди можу з нею про все поговорити. Вона приходить до мене чотири рази на тиждень, міряє тиск, і, якщо лікар назначає, то робить ін`єкції. На свята завжди приносить якісь гостинці. Цього року принесла мені паску. Взгалі, десь чотири рази на рік Оксана завжди приносить мені подарунки на свята. І це мінімум, тому щоя вже так не пам`ятаю про все.

Я також хочу висловити подяку голові Червоного Хреста в Чортківському районі Ірині Антонівні Соляник за її опіку.

- Скільки років ви пропрацювали в аптеці? До вас навідуються ваші колишні колеги?

- Я пропрацювала фармацевтом 47 років. До мене часто навідується моя подруга Оля Красновська. Ми з нею земляки, з однієї області. Вона на пару років від мене молодша і також вже на пенсії. Оля працювала оптиком, це біля колишньої аптеки № 63, поряд з банком. Тут по сусідству живе Галя Фурсак, котра також частенько навідується, приходить і фармацевт Галина Архипенко. Мені дуже приємно, що хоча я вже  давно не працюю, але мої колеги все ще пам`ятають про мене.

- Пані Ніно, ви родом з Чорткова?

- Ні, я з Вінницької області, Липовецького району, села Біла. Сюди я потрапила за направленням під час війни у 1944 році. Зразу працювала в Копичинцях, а потім мене перевели до Чорткова. Тут я познайомилася зі своїм чоловіком Валентином Павловичем. Так і залишилася в Чорткові.

- Як ви познайомилися зі своїм чоловіком? Скільки років ви прожили разом?

- Я жила колись там, де колись був дорожній відділ. А мій чоловік був інженером лісового господарства. Ми прожили разом з 1955 до 2001 року. У нас є син Борис. Наразі він живе в Росії, але часто навідується до мене в гості.

- Розкажіть в якій сім`ї ви зростали?

- Я виросла у звичайній сільській сім`ї. Мій батько - Василь Полікарпович Бесараб, а маму звали Людмила Василівна. Обоє все життя працювали у колгоспі. У мене було ще три сестри, щоправда був і брат, але він помер. Старшо сестра була з 1909 року, друга - 1911, я - з 1924 року народження, а наша найменша - з 1925 року. (Заглиблюючись в минуле, згадуючи про свою сім`ю Ніна Василівна починає дуже хвилюватися і їй стає важко говорити - Авт.).

- А що вам пригадується з вашого дитинства, розкажіть про ваше село?

- Мені все згадуєтьсявсе - і хороше, і погане. Добре було те, що нас дуже любили наші батьки. Хоча вони були звичайними селянами... Ну, я краще не буду вже краще згадувати... (плаче).

- Ніно Василівно, а який навчальний заклад ви закінчили?

- У 1940 році я закінчила Вінницьке фармацевтичне училище. По закінченні працювала асистентом, виготовляла ліки у сільській аптеці в Липовецькому районі, який раніше називався Турбінський, а потім з`єднали два райони. Коли звільнили Західну Україну, але війна ще тривала, я прийшла на вихідний за 7 кілометрів від села. Пам`ятаю, хоча фронт відійшов дальше, але нас тоді ще сильно бомбили. Було дуже страшно! Як прийшли німці, я втікла з того села до батьків. У 1943 році  наша армія зайшла в наше село, а воно якраз було передовою лінією, ми повернулися до наших домівок, тому що раніше нас було евакуйовано... (на очах виступили сльози). Вибачте, але завжди, коли я це все згадую, у мене робиться спазм в горлі... Наше село було повністю зруйновано...

Одного разу мене викликала завідуюча аптекою і ми поїхали у Вінницю в аптекоуправління, де наново переоформилися. Я пішла працювати в село асистентом. А в грудні 1944 року прийшла директива із району, що мене направляють в Західну Україну. Зі мною була ще жіночка, набагато старша за мене. На той час мені було 20 років.

- Пані Ніно, ви були ще зовсім молода. Чи не було страшно? Як це сприйняли батьки?

- Звісно, батьки дуже переживали. Пам`ятаю, що ми з мамою дві сутки сиділи на вокзалі, тому що тоді поїзда не ходили так часто, і то були тільки „товарняки". Нам насилу дістали білети. Але ось, коли ми вже їхали, нас чогось висадили в Жмеринці. Я й до тепер не можу зрозуміти чому. Поїзд там зупинявся, мінявся паровоз і повертав в другу сторону на Західну Україну, бо так то він їде на Південь. У мене збоку була сумочка з документами, а на плечах - чемодан. Я навіть не зчулася, як його в мене зрізали і вкрали.

Коли ми приїхали до Тернополя, вокзал був розбитий вщент.  Там було дуже багато людей, що й яблуку ніде впасти. Оскільки ми приїхали вночі, то посиділи там до ранку, а потім пішли шукати управління аптек, яке було повністю в руїнах. Відтак нас направили в Копичинці. Сашу, жінку, котра була зі мною, назначили завідуючою аптекою, тому що вона мала вищу освіту. У Копичинцях я працювала до 1948 року.

- Вам надавали якесь помешкання?

- У Копичинцях ми жили при аптеці. Там була одна кімната, і ми в ній удвох жили. А в березні 1948 року мене перевели до Чорткова. В Чорткові ми жили троє: я, Зоя Смаглій і Шура. Остання вийшла заміж за військового, ще два роки поробила після заручин, а потім її чоловіка направили в Ленінград (тепер Санкт-Петербург), де вони залишилися жити. Він дослужився до полковника і демобілізувався.

А Зоя працювала завідуючою аптеки, яка знаходилася в лікарні, я працювала там фармацевтом.

- Ніно Василівно, як було колись працювати в аптеці?

- У ті часи робота фармацевта була не такою, як зараз. Ми самі виготовляли усі ліки. А тепер що? Тільки взяв готовий препарат і продав. Що то є тепер працювати фармацевтом, вони зараз як продавці. А тоді треба було все самому відважити, приготувати. Наприклад, мікстура від кашлю, тепер є ота трава термопсис, що розчиняється. А в ті часи, коли ми працювали, треба було відважити корінь, подробити його і залити дистильованою водою, поставити на водяну баню на 20-30 хвилин. Після того воно ще має 30-40 хвилин відстоятися, тоді вже фільтрується і додаються інші складники, що туди входять (наприклад, сода). Тоді додавалося по 5-6 складників.

Також ми робили порошки, свічки, пілюль виготовляли мало. Коли, я вже працювала в аптеці № 62, це як йти на залізнодорожний вокзал, то там робила більше пілюль. У нас там була дуже хороша завідуюча Віра Михайлівна Доліна. Вона сама росіянка, з Краснодарського краю, дуже хороша була людина. Її чоловік працював фармінспектором у фармуправлінні, а потім не захотів там працювати, звільнився і його перевели завідуючим аптеками в Чортків. В іншу аптеку потрібно було фармацевта і мене перевели в аптеку № 64, що на ринку. На той час завудуючою там була Олександра Іванівна Смірнова, потім вона виїхала і відтоді в тій аптеці часто мінялися завідуючі. Після Олександри Смірнової заваптекою була Надія Філіпівна Сидоренко, яка також згодом виїхала в Дніпропетровську область. Після неї була Ангеліна Федорович.

І ось десь так я доробила до якогось року, що навіть вже не пам`ятаю (сміється). Я дуже довго працювала, десь в 1996-1997 роках вийшла на заслужений відпочинок.

- Ніно Василівно, ви учасник Другої світової війни, пройшли усі кола пекла однієї з найжорстокіших війн. Чи піклується достатньо держава, на вашу думку, про таких людей, як ви? Чи можливо хотілося б більшої уваги до ветеранів?

- Я, як учасник війни маю 50 відсотків пільг за комунальні послуги. Я вважаю, що це вже добре. А відбивається воно в тому, що ось з огляду на велике підвищення цін за комунальні послуги, наприклад, газ, який раніше коштував 0,18 копійок за куб, то це ще було півбіди і його можна було палити, як то кажуть по латині "Quantum satis" (сміється). А тепер він піднявся до 0,48 копійок - це якщо до шести тисяч кубів, 6 тисяч - то вже 0,78; а після шести тисяч вже йде рахунок не на копійки, а на гривні. Це вже досить дорого і якщо я маю пільги, то мені вже легше.

А чи хотілося б кращого? Звісно, всі би хотіли - і я, і ви, щоб держава нам більше давала і дбала про людей. Тому що навідміну від того, що мають політики, ми отримуємо мізерні копійки. Ось зараз останнім часом читаю газети, і там пишуть, що ніхто нам нічого доброго не зробить. Ми самі маємо собі це зробити. А як?! З чого та проста людина може зробити собі добре? Я якби хотіла, то що я, жінка похилого віку, можу?..

- Ви зараз на заслуженому відпочинку, маєте багато вільного часу, що ви любите робити, коли відпочиваєте?

- Я дуже люблю читати, особливо духовну літературу. У мене раніше жила на квартирі дівчина, котра зустрічала з хлопцем, який навчався в дяківській академії. Він мені приносив дуже багато цікавої літератури, особливо мені припала до душі книжка про святого Шарбеля, якого я дуже шаную. Інколи читаю газети. Раніше я виписувала районку, а тепер перестала, часом купую, аби дізнатися, що відбувається в районі. Дякувати Богу читати я ще можу, але, звичайно, одягаю окуляри. А здоров`я взагалі неважне, та то вже й вік такий.

- Ніно Василівно, ви пережили війну і мабуть, більше знаєте ціну щастю. Що для вас найбільше щастя?

- У мене щастя завжди було в моєму синові. Його звати Борис. Я завжди ним пишалася, коли він народився, вивчився. Він закінчив Львівський політехнічний інститут у 1980 році, по закінченні отримав направлення в Краснодарський край, а тепер живе в Сочі. Працює інженером-дорожником. Його дружина також за професією інженер. У них є донька Аліна, котра зараз навчається на другому курсі художнього інституту.

Також, я вважаю, що щастя в мирі, і, коли твої рідні живі та здорові...

- Ваші побажання читачам газети „і плюс"?

- Я хочу побажати усім здоров`я, щастя, благополуччя в житті. Бажаю дожити до кращого життя, аби ніхто не зазнав такого, як наше покоління. Хотілося б, щоб наша держава більше дбала про людей. Адже люди - це багатство держави, бо вони можуть створювати усі блага.