16.04.2009 - Як ялинкам на Різдво, а на Трійцю - липам, так у березні – березам…

...голими чорними стовбурами стоять понищені дерева в центрі самісінького Чорткова. Раніше вони оздоблювали центральну вулицю міста, названу на честь нашого пророка Т.Шевченка. І у їхньому верховітті, ніби розчинялися сонячні промені, даруючи перехожим приємну прохолоду. Так як таких дерев вздовж обох керунків вулиці насаджено ряд в ряд, і їх одразу й складно полічити, то тепер після такої весняної рубки вздовж вулиці один за одним стоять чорні, наче жорстокий біль, стовбури дерев. Аж боляче на серці.

Та хіба лише одним їм? Усі дерева довкола нас переживають чергову весну тривоги -  стихія рубок і спалень у розпалі.

Таке враження, що вона охопила цілу країну: від столиці до найменшого села. Щойно прийшло повідомлення з Києва про те, як підступно, вночі, одіозна «Компанія ЕТРЕКС" вирізала 140 вікових дубів та сосен у сквері імені Василя Стуса, поруч з будинком на вулиці Вернадського, де мешкав поет. Ті самі, оспівані генієм «святошинські високогорлі сосни, що рурами гудуть, вгорнувши в небо крони величаві», - нині вже лежать повержені.

Нині телефонують обурені люди з Ягільниці - на днях там зрубано вікові красені-клени у самісінькому центрі села, біля церкви. Зрубано без будь-яких погоджень, чи то з владою, чи з громадою...

Знизують плечима гості міста - «так жорстоко, як у вас, здається ніде не проводять весняної обрізки дерев». Та й справді, щоб пересвідчитись, варто поглянути на оці скалічені горобини, що на вулиці Богдана Лепкого. Від декотрих з них залишилися самі стовбури. Тут  мимоволі з`являється думка, якщо оті дерева вже настільки заважають на цій алеї, що веде до пологового будинку, може вже краще раз і назавжди знищити їх, але не мучити щороку зрізуванням гілок - часом навіть влітку?

Парадоксально, але «заважають» у нас, як звикле, дерева здорові, що активно ростуть. У міському парку сотні всохлих та хворих дерев - і діла до того нікому немає. У сквері Скорботи і Надії, біля монумента загиблим у чортківській тюрмі вже третій рік стирчать у небо чорним гіллям мертві клени - нікому їх прибрати ...

За стихією рубок приходить стихія спалень. Горить зрубане галуззя, горить трава на пагорбах, що коронують Чортків, перекидається вогонь на приміські ліси, гине у ньому все живе і оповиває місто завіса їдкого диму - і тоді хворій людині, хоч тікай з нього...

А оці фото зроблені у молодому березовому гайку на Синяковому, там де вуличка Сагайдачного підіймається вгору до Угринської стінки. Тут щовесни іде завзята самовільна заготівля березового соку, на яку боляче дивитися: кору обрубано сокирою, під окремими березами одночасно збирають сік у 3 - 4 пляшки, проте, аби заліпити рани на стовбурах після збирання соку ніхто й не думає. І не замислюються ті завзяті молодики, котрі «приватизували» цей гайок на час весняного сокоруху, що їхні діти у ньому вже точно не відпочиватимуть.  Адже вже зараз у ньому від третини дерев полишилися самі пеньки, а інша третина - сохне.

Чомусь більшість з нас не задумується над тим, що дерева є часткою живої природи і вже тому заслуговують на хоч яке-небудь етичне ставлення. "Там, де я наношу шкоду будь-якому іншому життю, я повинен ясно усвідомлювати, наскільки це необхідно. Я не повинен робити нічого, крім абсолютно необхідного - навіть самого незначного", - так вважав класик екологічної етики Альберт Швейцер.

Як на мене, жорстокість по відношенню до усіх отих оспіваних у піснях тополь, верб, кленів глибоко суперечить традиційній українській ментальності. Необхідність сусідства з деревами - закладена у нашій генетичній пам`яті з доісторичних часів. Наші давні предки шукали у лісі і прихистку, і присутності Бога, і безпеки. А загрози людям - чи то суховії, чи люті кочовики - приходили із знелісненого простору, з Дикого Поля.

Космацький збирач старожитностей і просто мудрець Михайло Дідишин згадує, як звично його дідусь ходив молитися посеред дерев і повертаючись, щоразу казав: «Так гарно я відпочив душею у лісі - неначе побув з Богом...»

Здавалося б, і нам просто необхідно мати їхні зелені крони в себе перед очима. Просто - помічати: як небо, як сонце, як будь-яку іншу людину. Вони для нас - часточки нашої органічної світобудови. Без них гармонія руйнується у нас самих. Без цих мовчазних та всепрощаючих свідків суєт наших ми просто не в стані щасливо жити, опиняючись у новітньому Дикому Полі.

Олександр Степаненко,

ЕГО «Зелений Світ»

P. S. У неділю знову горіло на пагорбах у передмісті Бердо. Горить тут щороку - вигорає різнотрав`я, де навесні повно горицвітів. Вигорають молоді сосни. Ані місцевим мешканцям, ані лісникові до того, начебто,  немає жодного діла. Цього раз,у здається, бракувало кількох хвилин, або хвилі сильнішого вітру, аби вогонь перекинувся на сосновий ліс. Але на щастя приспіла родина, що відпочивала неподалік - молодий чоловік, його дружина і донька. Спільно з ними вдалося позбивати вогонь. Спасибі їм.

... і каштанам в центрі міста на Великдень

Ось так голими чорними стовбурами стоять понищені дерева в центрі самісінького Чорткова. Раніше вони оздоблювали центральну вулицю міста, названу на честь нашого пророка Т.Шевченка. І у їхньому верховітті, ніби розчинялися сонячні промені, даруючи перехожим приємну прохолоду. Так як таких дерев вздовж обох керунків вулиці насаджено ряд в ряд, і їх одразу й складно полічити, то тепер після такої весняної рубки вздовж вулиці один за одним стоять чорні, наче жорстокий біль, стовбури дерев. Аж боляче на серці.

У часі останнього сесійного засідання питання цієї вандалістської чистки дерев у центрі міста підняла депутат Чортківської міської ради З.Грабовецька (УНП). Депутат принесла на сесію зрізану гілочку, на якій уже забубнявіли чималі бруньки каштанів і як докір вручила її керівнику міста. Однак, попри обурені зауваження депутатів, котрі були цілком солідарні у цьому виступі проти жорстокого нищення дерев пилою по живому, з вуст міського голови І.Билиці не було почуто й слова пояснення чи взагалі якогось коментаря з даного приводу.

Кожна свідома людина розуміє, що така запізніла чистка дерев не тільки аж ніяк не пасує до Великодня, величного свята, яке несе у собі дух Воскресіння Ісуса Христа, а й разом з Ним усього світу: оживає птаство, буяють дерева, розпускаються квіти... Світ оживає і радіє. Тільки  не відомо, чим завинили каштани в Чорткові, що їх позбавили цієї величної єдності - Великодньої радості. А може, усього й цього, позбавили чортківчан?.. Дивлячись на довгі ряди обрубаних дерев, стає моторошно. Немає радості. Мені  чомусь це нагадує фото з підписом: „Дзвони Хатині". Так колись виглядала Хатинь, спалена гітлерівськими фашистами. Такими закарбувалися в пам`яті і ці знімки. Але то мої особисті асоціації. Проте, наголошую, кожна свідома людина розуміє, що за весною прийде літо, а влада уже нас позбавила скверів в центрі міста, де на їх місці звелися торгові центри (ось кому тільки потрібно їх стільки?..), і у спеку ніде буде й сховатися...

І найголовніше, як можна було тягнути пилою і орудувати сокирою по живому-живісінькому дереву, яке тільки-но прокинулося від зимової сплячки і стало розпускатися?

Після того, як обрізали дерева минуло пару днів, але наш фотооб`єктив у той час таки зафіксував купи гілля з живими бруньками вздовж тротуарів.

Побачивши, що я це все фотографую, до мене стали підходити багато людей: „Ось, подивіться, ось це дерево, що поряд із колишнім книжним магазином в центрі міста, та воно ледь-ледь вийшло з подібного. Впродовж чотирьох літ дерево поволі оговтувалося. Тоді подібні рубки проводили за попереднього мера Вербіцького. Уявіть собі, чотири роки!.. А тепер знову взяли і його обрубали. Та воно тепер  і не вийде з цього...", - зазначали люди. „Кому заважають дерева? Знають, коли різати! Та ж вони живі! Хто-зна чи вони тепер оговтаються і будуть рости?!". Таких зауважень було настільки багато, що я й не знала, як відповісти, бо усі вони були правдиві й болісні...

Так, чотири роки тому, подібна рубка була за колишнього міського голови. Тепер за якийсь рік-півтора знову будемо обирати нового голову... Знову, під завісу каденції чинного мера навесні ведуться такі рубки... Сумний збіг... і гіркий. Болісний, як докір нам усім...

Леся Легіт