Про Василя Градового мені хотілося написати давно. Він належить до когорти невтомних патріотів - починаючи від своєї сім`ї, родинного села Звиняч, звідки його витоки; відомого своєю патріотикою села Росохач, де він спочатку вчителював, а потім - 13 років директорував у школі, і проживає з сім`єю по даний час; аж до пошанування української культури, державності та загалом людей.

Свого часу, з 1997 по 1998 роки, він був заступником голови Чортківської райдержадміністрації з гуманітарних питань. Час припав на стабільні невиплати зарплат бюджетній сфері, міжконфесійні суперечки. Його творча і патріотична натура переживала усе це з особливим болем. Відтак він, як і багато наших українців, подався на заробітки до Лондона. Було важко, не знав ані мови, ані куди і до кого їде. Лише у кишені - папірець з іменем якогось чоловіка і телефон. А справа тяглася під Різдво. Але й там у Туманному Альбіоні він не тільки не загубився, а став осередком нового культурно-духовного життя української громади в Лондоні, був головою управи хору. Він і сьогодні намагається підтримувати і скеровувати на творчу стезю своїх колишніх колег-заробітчан. Василь Градовий, для мене, - це приклад справжнього українця, який може і добре працювати фізично, і прагне жити активним мистецьким життям, і будує це все на основі християнського фундаменту.

У часі інтерв`ю ми говорили з ним багато: і про витоки, і про сім`ю, яку він дуже любить, і про багато дорогих його серцю справ. Але, зізнаюсь, цього матеріалу вистачило б на два  інтерв`ю з лишком. Так часто буває, коли ти зустрічаєшся з людиною небайдужою до усього. Так мені довелося стояти перед невеличким вибором: на чому зупинити свою увагу? Але Василь Градовий, на те і Василь Градовий, що може поділитися особливою інформацією, якою не всі володіють. А головне, з його розповідей ми переконуємося, що можемо пишатися нашими людьми, які навіть у чужих світах несуть свою культуру і самобутність.

- Василю Гнатовичу, де б ви не були, що б не робили, а завжди згадуєте про свій родинний Звиняч?

- Так, Звиняч, - це особливе село. Тут практично усі, від малого до старого, жили аматорським мистецтвом. Чого тільки вартували звиняцькі троїсті музики, хор, сімейні дуети, тріо, квартети. Батько відомого архітектора Михайла Федика, царство йому Небесне, малював особливі декорації до вистав, дуже артистично грав у виставах. Загалом у селі був дуже гарний театр, часто в неділю ставилися вистави або був концерт. І ми, молодь, брали в них участь разом з усіма. Ми жили цим. А ще - футболом. Я безпосередньо, окрім участі у художній самодіяльності, грав у футбол за місцеву команду, ми навіть посідали призові місця у районі.

Так як усі ми жили мистецтвом, то хотілося удосконалювати себе в цьому. То ж Михайло Федик навчив мене грати на баяні. Пізніше я закінчив Тернопільське музичне училище, а повернувшись з армії, і вуз. Мене направили на роботу до Росохача. З того часу Росохач став моїм другим рідним селом, бо тут я зустрів свою долю, збудував сім`ю, ростив дітей.

- Як ви зустрілися зі своєю дружиною?

- Іра також родом з Чортківщини, з Кривенького. Її направили вчителем з математичних дисциплін до нашої школи. А я на той час уже працював в школі. Побачив - молоденька вчителька, сподобалась. І усе пішло так. Одружилися. Виховали сина і доньку, маємо трьох онуків, яких дуже любимо. Це наша найбільша втіха у житті.

- Пане Василю, перегортаючи багато цікавих сторінок вашого життя, давайте зупинимося на вашій заробітчанській сторінці. Вона - особливо творча, патріотична, що є свідченням постулату - не хлібом єдиним живе людина. Це - гарно, повчально і гордо. Ви були головою управи хору „Промінь надії", давайте зупинимося на цьому періоді.

- У самому центрі Лондона є красива катедра Скитальчої Родини, що належить українській греко-католицькій церкві. Свого часу, як мені розповідав наш колишній дивізійник, тепер емігрант, архітектор Василь Борецький, у певний час цей красивий храм вивільнився і багато релігійних громад з відомих європейських країн хотіли його викупити. Англійський уряд не знав, кому надати перевагу. І постановив, представники яких громад за пару десятиліть не вчинили жодного злочину, тим і нададуть перевагу. Такою мирною і порядною виявилася українська громада.

Спочатку у цій катедрі був хор старшого покоління. На час, коли туди приїхав я, у Лондоні було багато заробітчан із Гуцульського ансамблю. Ми - люди нової генерації, створили свій колектив, який звучав професійно, нас стали запрошувати на престижні концерти Англії. Найактивніше наш хор став виступати, коли до нас направили владику Павла Хомницького, українця, вихідця зі США. Тепер від повернувся в Штати.

Ми виступали на урочистостях з нагоди вручення великої української нагороди вірменському єпископу. На врученні були поважні особи з англійської сторони, посол України Митюков та багато інших людей. Поряд з нашим хором виступали професійні вірменські артисти. Мене приємно вразило, що звертаючись із подячними словами, єпископ вірменської церкви говорив чисто українською мовою. Виявилося, перед тим він 10 років перебував у Львові. Там ми вперше виконали духовні твори Григорія Курцеби.

Дуже потужною і престижною була святкова програма, що розпочиналася Службою Божою у чудовому місці за 80 км. від Лондона, що відбувалася щоріч у вересні за нашої участі.

- Що це за святкова програма і з якої нагоди вони відбувалася?

- Ми знаємо, що після Другої світової війни до Англії емігрували молоді бійці Галицької армії разом зі своїми командирами. Серед цих бійців було багато поранених. Звичайно, вони могли їх залишити або відправити додому. Але дивізійники забрали їх із собою. Щоб лікувати і утримувати таку категорію друзів, було створено громадський фонд. Кожен хто працює, мав здавати один фунт на місяць. Це були дуже великі кошти. За ці гроші було придбано розкішну резиденцію вченого агронома. Там створили притулок. Громада обробляла довколишні землі і утримувала поранених, інвалідів. У 60-х роках приїхала американська журналістка, котра прокритикувала англійський уряд за те, що ці люди самі себе утримують, без соціальної підтримки. Опісля окремих узгоджень, англійський уряд узяв на себе цю підтримку. А щовересня у тому місці й триває урочиста програма із Службою Божою, з`їжджається багато людей з цілої Англії.

- Цікаво було працювати з хором „Промінь надії"?

- Цікаво і важко. Ми почали вчити Слово Боже: один варіант, третій... і так дійшло до семи варіантів. Тобто, усі сім варіантів виконання Служб Божих. Це впродовж усіх восьми літ мого перебування у Лондоні. Окрім цього щоразу удосконалювалися в новому.

Складності були з тим, що часто склад нашого хорового колективу змінювалися: одні люди від`їжджали, інші - поповнювали ряди хористів. Але, на мою думку, найбільшзгуртованішим і сильним був склад колективу, коли ми презентували Божественну Літургію Григорія Курцеби. Наприкінці минулого року ми разом з гостями з Івано-Франківська у резиденції Бучацької єпархії греко-католицької церкви в Чорткові було представлення цієї збірки Григорія. А минулоріч до Голодомору уже інший склад хору виконав Панахиду Григорія.

Григорій до Лондона приїхав пізніше, десь через два роки після мене. Але той склад гуцульського ансамблю, що становив кістяк нашого хору його знав. І коли він взявся за написання літургії, ми усі згуртувалися довкола цього.

Я вважаю, що це був найкращий період і мого перебування в Лондоні, і  того сліду, що вдалося нам залишити там.

- Ви підтримуєте стосунки із своїми колишніми колегами з „Променя надії"?

- Так. Більша частина з усіх його учасників уже тут в Україні. Ми доволі часто телефонуємо один до одного, бо стали наче родина.

Тепер Григорій Курцеба працює в гуцульському ансамблі. Наша солістка Дана Кадоб`янська - також.

- Чи знаєте ви, яка сьогодні доля вашого хору?

- Хор і далі працює, хоч його склад поновився. Сьогодні у ньому беруть участь двоє вихідців з Чорткова. Пише мені Володимир Луців, що сьогодні усе не так як було раніш.

- А як ви познайомилися з відомим співаком, імпресаріо Володимиром Луцівим?

- Володимир Луців, хоч давно живе у Лондоні, пам`ятає про свою маленьку батьківщину, де віднародився, - Надвірну. Саме там він створив свій фонд для преміювання і заохочення молодих талановитих людей.

Одного разу, в церкві, у вільний від Богослужіння час, він підійшов до мене із запитанням, чи можу я пожертвувати на цей фонд. Я погодився. Потім пан Володимир подарував мені свою книжку. Відтак розпочалися наші приятельські стосунки, хоч він є доволі відомою в світі людиною і набагато старшою од мене. Цьогоріч йому - 80. Але його енергії, запалу може позаздрити будь-яка молода людина.

До речі, нещодавно Володимир Луців прислав мені свою статтю у американській газеті „Свобода", де він описує турне голландського хору ім.М.Лисенка по Україні і в тому числі - в Чорткові.

Ми з друзями по лондонських часах плануємо у червні поїхати в Надвірну, тоді там має бути Володимир Луців, і на його вагому ювілейну дату хочемо зробити йому сюрприз. Але що саме - це таємниця.

- Ви перейняли досвід популяризації українського мистецтва таланту від В.Луціва, і на доказ цьому є зустріч просвітян Чорткова з Володимиром Луцівим, приїзд голландського хору до нас, перший творчий вечір Григорія Курцеби, тепер популяризуєте поезію Ростислава Красновського.

- Так це були мої ідеї і мені в їх реалізації дуже допомагає моя землячка Марія Кузик. Окрім цього, для зустрічі голландців, які виконують українські пісні, ми зверталися і до наших владних структур - ніхто нам не відмовив, усі пішли назустріч. І я їм усім за це щиро вдячний.

А з Ростиславом Красовським з Борщівщини, ми також зустрілися на чужині. Чомусь саме на віддалі від рідного порога усе сприймається сентиментальніше, чуттєвіше. Я знав, що він пише вірші і у мене виникла ідея створити з ним пісню. Задум вилився у реальність. Я написав музику на його слова. Вийшло непогано. Сьогодні ця пісня є в репертуарі тріо викладачів Чортківського педагогічного училища ім.О.Барвінського. Її виконують Орест Слободян, Володимир Максимлюк та Микола Голодрига. А фонограму до цієї пісні розписали брати Василь та Григорій Курцеби. Ось такий плід нашої співпраці:

 ... Україно моя, краю рідний ти мій,

Ніжний спів солов`я завжди в долі твоїй.

Без пісень солов`їних України нема,

Ти, мов доля єдина, ти як  мати одна...

- Дуже хороша пісня, дуже мистецьке виконання. Ось ми тільки згадали і ця мелодія лунає в мені. А чим живе творча душа Василя Градового тут в Україні, на рідній землі?

- Усе чим я займаюся, з царини мистецтва, то моє хоббі, без якого я собі не уявляю життя. Ще в Лондоні, виступаючи з хором „Промінь надії", я був солістом - виконував „Апостола". Ще до мого заробітчанського періоду життя я очолював хор греко-католицької церкви Святого Миколая села Росохач. То ж по повернені, уже впродовж трьох літ є його керівником. Наш хор провадить усі Служби Божі, виконуємо окремі твори з Божественної Літургії Григорія Курцеби. Усе це є моєю жертовністю Всевишньому, а те, що роблю для популяризації наших традицій, мистецтва і талановитих цікавих людей, - просто живить мені душу, додає сенсу в житті.

Своїм обов`язком людини-християнина вважав повернення пам`яті про мученика за віру отця Антона Ричаківського та відправлення панахиди на тому місці, де він загинув.

У моїх планах, спільно із нашим відомим земляком, лауреатом Шевченківської премії Степаном Сапеляком втілити в життя пару проектів, один з яких - на реалізацію його заснування премії для молодих обдарованих дітей, здійснити нагородження у Росохачі, коли відзначатиметься 50-річчя місцевої школи. Це припаде десь на жовтень місяць цього року, буде запрошено колишніх директорів школи, наших випускників, серед яких великий пласт цікавих людей.

Мені завжди щастило в житті на хороших порядних людей. І я завжди добре контактував з ними.

Знаєте, яку мені кличку придумали мої друзі по заробітчанству? (сміється)

- Яку?

- Директор Лондона (сміється). У мене збереглася одна фотографія, на якій вони так і підписали. Цікаво згадувати.

- У вас є ще щось пам`тне з лондонського періоду вашого життя?

- У часі Помаранчевої революції, де і наш хор „Промінь надії" брав участь в усіх мітингах з цього приводу в Лондоні, до речі, це були велелюдні зібрання. У мене на знак пам`яті про цю велику подію у нашому політичному житті залишився помаранчевий шарф, де свої автографи поставило багато цікавих і неординарних особистостей, зокрема, - наш владика Павло Хомницький, священики православної автокефальної церкви, аташе з культури і мистецтв посольства України в Лондоні пан Роговий та багато друзів. Планую віддати цю реліквію до нашого краєзнавчого музею.

- Що б ви хотіли побажати читачам газети „і плюс"?

- В першу чергу хочу побажати усім нам здоров`я. А ще - можливо нарешті в Україну прийде нормальна влада, котра дасть можливість жити усім українцям, відчувати себе громадянами України, захищеними її керівництвом, законом та мудрою соціальною політикою.

Леся Легіт