Ця невеличка жінка - за фахом вчитель української мови та літератури, свого часу закінчила Чернівецький національний університет. Відтак доля завела її на Дніпропетровщину, де вона навчала дітей рідної мови. Як тільки повернулася до рідного Чорткова, тут же зустріла свою долю, одружилася. Разом із чоловіком Степаном виховують двох синів.

Знайомтесь - це пані Віра Дмитрів, педагог палацу позашкільної роботи, депутат Чортківської районної ради п`ятого скликання.

- Пані Віро, ви дуже давно займаєтеся політикою, що вас привело до неї?

- У політику я прийшла у 1990 році, стала членом Української Республіканської партії, котра була наступницею Гельсінської спілки. Це було ще за Радянського Союзу, ще до того, як над Київрадою піднімали жовто-блакитний прапор. А чому я тоді прийшла в політику? Тому що мене обурив той факт, коли Верховна Рада дала „добро" на арешт депутата Степана Хмари, і відповідно цього було знято з нього депутатську недоторканність. Саме тоді була закладена та підвалина в Конституції і законі про депутатів Верховної Ради, через яку ми мали і маємо багато клопоту і проблем, де вимагається колективна згода чи незгода самої Верховної Ради, аби когось із депутатів притягати до відповідальності за вчинки чи то кримінального, чи соціально-морального, чи політичного гатунку. Ще й донині немає такого механізму, за яким сам народ міг би обирати карати чи ні того, чи іншого депутата, зняттям із нього депутатських повноважень.

Прикладом такої невідповідності, як на мене, є ситуація із Тернопільською обласною радою, котру обирав сам народ, але він не може вплинути на те, аби вона запрацювала у належному руслі.

Тобто, виборця використовують лише в той момент, коли кандидати хочуть стати депутатами. І в той же час немає зворотнього процесу для того, аби виборець впливав на поведінку і вчинки депутата. Так ми сьогодні й маємо і цю недолугу Верховну Раду, котра вирішує лише свої інтереси, торгуючи правдою. Навіть свого часу Т.Шевченко писав про те, що влада - непідконтрольна і невідповідальна перед своїм народом.

На мою думку, поки ми в державі не усвідомимо, що найголовнішим є людина і ця людина має право, і, коли це право порушено будь-якою владною особою, то вона може дати відсіч на законному рівні, і не допустити цю особу до влади, то нічого доброго не буде. Поки ми цього не усвідомимо, я буду боротися за те, щоб політичний курс нашої держави йшов саме на такі зміни у нашому Основному Законі, - щоб де-юре і де-факто влада належала людям, і вони мали можливість цю владу міняти і контролювати.

Мене тішить, що ми нарешті вперше маємо нашого українського Президента. Я впевнена, що його політика за всі ці роки була правильною. Звісно, не все вдалося, але ж і нам не все вдається. Адже не кожен, хто стояв тоді на Майдані ,був однодумцем Ющенка. Більшість з них думали про власні інтереси, і мрії В.Ющенка для них нічого не означали, прийшовши до влади. вони його зрадили і почали дискредитувати самого Президента.

Але ми повинні розуміти, що Україна - є дуже молоденькою державою, і нам ще потрібно вирости. Так,  важко, але ми маємо через це пройти, має вирости нове покоління, яке вже не пам`ятає тих часів галстучків, костюмчиків, коли всі поклонялися портрету Леніна. Нинішнє покоління вже цього не розуміє, у них своє бачення. Зараз багато кажуть, що молоді не такі, як ми, але ж це добре, вони не повинні бути такими, як ми. Мене дуже втішає те, що саме молодь, студенти перша вийшла на майдани, а вже потім- всі інші. На мою думку, ми рухаємося в правильному напрямку.

Я дуже рада, що маю нагоду знати таку людину як Володимир Мармус. Днями йому виповниться 60 років. Ця людина для мене є прикладом того, що, незважаючи на оточуюче середовище, потрібно боротися за правду і відстоювати її. Володимир Мармус був ув`язнений на багато років лише за те, що у 70-х рока вивісив український прапор, адже ж він нікого не вбив, не обікрав, здавалося б такий невинний вчинок, який нікому не приніс зла. Тому сьогодні ми маємо радіти, що ми живемо в незалежній власній державі.

- Ви прийшли в політику, коли ще був Радянський Союз, чи не було страшно, як на вас подивляться ваші колеги, начальство, можливо виженуть з роботи?

- Пригадую, коли я, повернувшись з Дніпропетровська додому в Чортків, прийшла на роботу у палац позашкільної роботи, то була хорошим членом колективу, мене одразу ж добре сприйняли. Навіть з повагою ставилися до моєї минулої спортивної кар`єри, до моїх знань з туризму та краєзнавства. Але на той час уже почалися рухи в напрямку становлення української державності, і коли я стала відкрито висловлювати свої думки, то практично одразу ж відчула на собі тиск і несприйняття.

Вперше це було одразу ж після того, як нині покійний головний архітектор району Шеремета Дмитро організував у районному будинку культури зустріч з громадою міста і я там виступила. Загалом на тій зустрічі не було нічого політичного. Питання ставилися соціально-культурного спрямування, які сьогодні можуть вільно задавати багато людей. Я особисто знала архітектора Шеремету, наші думки співпадали і я йому з мікрофона задавала суто екологічні питання та щодо збереження нашої архітектурної спадщини. Адже я народилася в Чорткові і мене дуже хвилював його стан, але з цих, здавалося б, тепер зовсім безобідних виступів, у мене почалися проблеми на роботі.

- Пані Віро, ви родом з Чорткова, з якої сім`ї?

- Мої батьки звичайні скромні люди. Батько був колишній військовий, який пройшов Другу світову війну. Він працював звичайним робітником і не називав себе героєм. Тато навіть не хотів мати пільги учасника війни. А все тому, що свого часу він намагався віднайти ті документи, які були втрачені, коли він лежав поранений у госпіталі. І скільки він не звертався письмово до різних інстанцій і газет всесоюзного значення, у наш, московський військкомати, і в Сталінград, де він лежав у госпіталі - усе марно. Усі документи було втрачено. Він так нічого й не добився. Йому було відмовлено в тому, що він був учасником війни. Так згодом батько все покинув і перестав боротися. Але завжди говорив, що народ не може поважати таку владу, яка не поважає своїх людей.

Я пригадую, що у нас на той час були „штатні" ветерани, які ходили на всі заходи і розповідали про війну. І свого часу мій батько сказав, що те, про що вони розповідають, нагадує більше легенду, ніж правду. Тому що війна - це лихо, страх і кров.

Пройшовши воєнні лихоліття, мій батько засуджував війну в Афганістані. Він говорив: „Я  захищав свою землю, а цих хлопців Радянський Союз відправив воювати на чужій землі. Що вони там захищають? Там - вони загарбники". Ми тоді багато з ним сперечалися, але він стояв на своєму. Але, коли у 1990 і 1991 роках були сутички в колишніх країнах Союзу та в Москві пересічних громадян з військовими, я зрозуміла наскільки мій батько був правий. Тільки тоді, коли ми матимемо вільну Україну, наші діти не воюватимуть на чужій землі, за чужу владу і чужі інтереси. І це кредо залишилося зі мною дотепер. У мене є двоє синів. На честь мого батька ми назвали старшого сина Миколою, йому 17 років, а молодшого звати Василь, він навчається у сьомому класі загальноосвітньої школи № 4 у селищі Заводському, де ми проживаємо. Тому я хочу, щоб наша Україна була незалежною державою.

- Що ви відчуваєте, як мати майбутнього призовника?

- Так, моєму старшому сину через рік буде 18. Сьогодні він навчається у Вищому професійному училищі і з дитячих літ танцює у ансамблі танцю „Яблунька" під керівництвом Наталії та Володимира Гудових. Він дуже людить цю справу. Однак, я переймаюся тим, що йому через рік доведеться служити у війську. Але він хоче йти до армії, служити в десантних військах, бути мужчиною, воїном. Я, як мати, яка бачить наскільки слабкою сьогодні є наша армія, можливо б не хотіла, щоб він йшов служити, але відмовляти його від цього кроку я не буду. Бо усвідомлюю, що це його громадянський обов`язок перед державою і народом України.

До речі, я бачу не тільки на прикладі свого сина, що армія сьогодні стає цікавою, популярною для молоді, такою, що відкриває можливості для майбутніх перспектив. З другого боку, армія дисциплінує, навчає колективістської солідарності, відповідальності.

- Віро, ви є одним із ініціаторів проведення року Степана Чарнецького в районі, що вас надихнуло на такий крок?

- Коли говорити про те, чому я зацікавилася постаттю С.Чарнецького, то треба згадати 1991 рік, коли наші люди, розгортаючи синьо-жовті прапори, виходили на мітинги з його піснею „Ой у лузі червона калина..." Без цієї пісні не обходився жоден національно-патріотичних захід. І коли я дізналася, що автором цієї пісні є наш земляк, котрий народився у селі Шманьківці Чортківського району, то стала вивчати його біографію і зіткнулася з тим, що про цю значиму постать нічого не писала радянська преса.Людина жила, працювала, була відомою фактично до 1944року, коли йому було 60 літ, і в той рік він помер. До цього він працював в управі Львова, був режисером театру, відомим громадським діячем, публіцистом. Його статті передруковувалися у віденських і краківських часописах та радянська влада називала його „буржуазним журналістом". Чарнецький товаришував з багатьма польськими поетами, був одним із засновників „Молодої музи", куди входили молоді творчі таланти Галичини, а в 1903 році на той час двадцятирічний юнак С.Чарнецький написав такий вірш, який надихнув І.Франка на створення цілої збірки „Зів`яле листя". До лірики Чарнецького нам ще треба дійти, адже все це написано багатою галицькою мовою, що говорить про неперевершений талант Чарнецького. Саме завдяки своїй ліриці Степан Чанецький у 1961 році увійшов до антології української літератури поряд з такими величинами українського письменства як Т.Шевченко, І.Франко, Леся Українка тощо. А тут - повне забуття. І те, що, навіть, у самому селі Шманьківці мало хто пам`ятав про таку відому постать, як Чарнецький, мене дуже здивувало і вразило. За часи Радянського Союзу просто жорстоко з пам`яті народу виривалося  надбання укранської культури, науки. Сьогодні мене тішить те, що з часом все стає на свої місця. Ім`я Степана Чарнецького було викреслено з історії української літератури, культури і громадськості ще й тому, що він був двоюрідним братом владики Миколи Чарнецького, котрий на той час разом з відомим митрополитом Шептицьким стояли в обороні українського слова та культури.

- Пані Віро, розкажіть про свого чоловіка, адже він є не лише досить відомою постаттю на теренах Чортківщини, а й вашим постійним супутником у житті?

- Мій чоловік Степан - професійний художник, досить знаний в районних колах художників. Він народився у селі Бертники, Монастириського району. Дуже красиве село, яке знаходиться в долині поміж лісами. На сьогоднішній день, це село стало популярним у зв`язку з тими політичними подіями, які відбуваються.

Його батьки - прості селяни, але мама походила з благородного польського роду, можливо й передалися гени, тому що тяга до малювання у нього була ще з дитинства. Коли йому було 12 років, то він ходив до п`ятого класу в звичайну школу до Монастириська, а в Бучач - до мистецької школи. У Бучацькій школі на той час працював знаний на наших теренах художник Степан Шевчук, котрий і був вчителем мого чоловіка. Тоді ця школа мистецтв була на дуже високому рівні і, коли після восьмого класу Степан пішов вчитися у Вижницьке художнє училище, то усіх дивувало, що звичайний хлопець з села так малює. Було зразу видно, що у нього за плечима велика художня школа.

Надбаннями Степана є церква Непорочного Зачаття у Чорткові, і велика греко-католицька церква у Чернівцях, дві церкви греко-католицького обряду в румунському місті Серет. Його образи є у багатьох храмах, в тому числі у селі Шманьківцях, особливо його робота „На райських воротах". А також - в приватних колекціях знаходяться портрети, пейзажі, натюрморти, виконані моїм чоловіком. Навіть, у приватного підприємця А.Ковтуна в комп`ютерному центрі "Star wars" є зала, де є скульптури персонажів з відомого фільму „Зоряні війни", які виконав мій Степан. Це досить цікаво подивитися.

Його руками зроблено багато реставраційних робіт, зокрема й візитівка нашого міста - костел. Мені дуже приємно, що коли люди їздять за кордон і дарують його картини з костелом відомим людям, установам. Можливо в кабінеті мера Лежайська (Польща) висить робота мого чоловіка. Я дуже ним пишаюся.

- Що б ви хотіли побажати наостанок інтерв`ю читачам газети „і плюс"?

- Я б хотіла побажати читачам, щоб вони любили наше місто, район. З повагою ставилися до наших історичних, архітектурних надбань; екологічних питань. Якщо ми будемо любити і шанувати наш край, лише тоді ми будемо добре жити. І хочу, щоб наша влада теж поважала своє місто і його громадян. Щоб вона несла відповідальність за те, що ми її обрали.

Вікторія Іванців