Раніш на теренах Чортківщини був відомий театр, який славився далеко за межами області, а то й республіки. У багатьох людей, які ще пам`ятають ті часи, театр асоціюється з ім`ям Василя Єрмолайовича Губанова, який тривалий час був директором районного будинку культури у місті Чорткові. Цей колоритний чоловік, із зовнішністю козака, ще й донедавна виступав на сцені будинку культури, граючи добросердних чарівників-дідусів у дитячих виставах, котрі ставила  незабутня, нині покійна, Лідія Ліщук-Бусарова. Театр - це його світ, його життя, його головна  духовно-фізична потреба. Цьогоріч, 8 січня, Василю Губанову виповнилося 80 літ і на ювілей завітали з колядками  колиші колеги та молоді шанувальники його таланту. Але й досі він знайомий з усіма справами, що діються на царині культури району, знає скільки є колективів художньої самодіяльності, скільки з них мають звання „народного", які ремонтні роботи ведуться у районному будинку культури ім.К.Рубчакової, що робиться вже сьогодні, що планується на завтра... Проте більшу частку у його серці займає жаль за тим, що зменшилася кількість творчих колективів і люди якось відсторонилися від мистецтва, надаючи перевагу матеріальному. Він не шкодує за минулими часами, бо то данина історії, він шкодує за тим, що на цьому шляху ми втратили капелу бандуристів „Мрія" (минулоріч за сприяння заввідділом культури Г.Чайківської, після великої перерви і забуття, було відновлено капелу-Авт.), шкодує, що відійшли у забуття потужний лемківський хор та ряд сільських хорових колективів і духових оркестрів району.

Доля не жаліла Василя Губанова. Його батька, колишнього солдата Сименівського полку Санкт-Петербурга, що у Першу світову війну пройшов крізь Польщу та Німеччину, і будучи пораненим, прожив у останній шість літ, згодом радянська влада засуджує як куркуля і повнісю відбирає усе невеличке господарство разом із будинком. Сім`я, а це дружина з маленьким синочком та донечкою, змушені скитатися по чужих кутках. Відтак  починається Друга світова війна, і батька, якому ув`язнення відібрало здоров`я і лише добрі люди допомогли його виходити, знову відправляють сповняти військову повинність - відправляють на фронт, на зразок - віддай державі все, вона тобі - нічого, бо ти вічний боржник. Лише за рік, перед тим як призвали Василя Губанова до армії, він разом з мамою зводить хатину-мазанку. Родина жила  в бідноті і страху, щоб не забрали того мізеру, що нажили, бо один раз вони вже це проходили, і ще довше з цього виходили... А далі була армія, і життя до поважних літ в Україні, де Василь Губанов добре українізувався і вже схожий на кремезного козарлюгу з красиво поставленим голосом із цікавих байок.Сьогодні він наш улюбленець, а колись був улюбленцем легендарного Панаса Карабіневича, який у ньому бачив майбутнє театру і плідної ниви культури...

- Василю Ємолайовичу, скажіть, як вас доля занесла до нашого Чорткова?

- Я родом з Воронежської області. Мене призвали на строкову службу, направили служити в Чортків у артилерійську частину. Попередньо я нічого не знав про це місто. Нас привезли потягом на залізнодорожний вокзал і строєм повели далі. Новобранці усі були замучені і хотіли вже дійти до пункту призначення. Ведуть нас, ведуть...Бачимо узвишшя, а там - багато дерев, думаємо, що певно там має бути наша частина (то була Горішня Вигнанка, про це ми дізналися згодом). Ведуть нас далі через місто. Дивимося, досить красиве місто, а ми думали, що військова частина обов`язково має бути віддаленою від населеного пункту. Такими були мої перші враження.

В частині я грав у духовому оркестрі, так як я це любив і займався ще вдома, і одночасно став відвідувати театральний гурток у будинку культури, яким керувала хороша артистка Антоніна Мандрик, котра згодом виїхала до Львова. Потім до нас приїхав Панас Карабіневич і наш гурток переріс у театр. Тепер цей театр Чортківського районного будинку культури насить ім`я Панаса Карабіневича, правда чомусь, на мою думку, він не оправдовує цього імені, вистави ставляться рідко, немає того акторського запалу, тяжко зібрати людей на репетиції... Шкода.

-  Панас Карабіневич - яким він був, адже ви його знали дуже близько?

- Я пиїхав до Чорткова у 1949 році, а Панас Карабіневич появився у нашому театральному гуртку в 1951. Перед тим, він керував театром у Заліщиках. А ще до цього Панас Карабіневич вже був відомим на наших теренах режисером. Він мав свій мандрівний театр, що їздив з гастролями по усіх містах і селах Західної України. Тоді це була територія Польщі, то Карабіневич виступав і там, де й тепер землі цієї країни.

 До речі, з його мандрівним театром була пов`язана дуже цікава історія. Театр Карабіневича приїхав до Кракова, і одночасно до цього міста прибула польська опера. Виступи в обох назначалися на один і той самий день. Карабіневичу кажуть: "Де там твоєму мандрівному театру тягатися з професійною столичною оперою?". Панас і сам засмутився спочатку, а потім думає:"Хай буде як буде, вистави з цього приводу відміняти не станемо. Хоч що ми будемо робити проти цієї опери?". Він розрекламував виставу  у кожній газеті, на кожному „слупі". Бачить, йдуть люди і йдуть зі всього Кракова, хто на візках, чуть не на носилках. Не було де „копиці" впасти. Він якраз ставив виставу „Жидівка-вихристівка" Потобічного. А в опері - пусто, то до нього прийшли і питали: „А що то пан таке зробив, що всі прийшли до нього?" (сміється).

Коли на Західну Україну прийшла червона армія, жінка Панаса Карабіневича емігрувала до Канади, а він залишився тут. Згодом його заарештували, яка тому була причина не знаю. Його відправили вихователем в дитячу колонію на Урал. Там він ставив усі п`єси „з голови", тому що примірників не було. Потім його реабілітували і взяли в будинок народної творчості до Тернополя як методиста по театральному жанру, згодом запросили до Заліщик.

У нас в Чорткові організували міськпаливо і П.Карабіневич пішов туди бухгалтером. Він на цьому також розумівся, тому що, коли він йшов добровільно на війну, а в нього був поганий зір, його взяли як вільнонайманого в штаб, як він потім казав „вільнооприділяючим" (сміється). І після того, як його комісували, по знайомству перевели до Чорткова бухгалтером в міськпаливо. Довго він там не працював, його призначили директором міськпалива. А так як в будинку культури на той час щомісяця мінявся директор, то його назначили ще директором будинку культури. Панас Карабіневич був дуже простою людиною, ніколи „не вип`ячувався", любив читати багато книжок на різних мовах. Усі, хто не мав грошей, навіть ті, що виходили з тюрми, йшли спершу до Карабіневича і він їх годував, дуже любив пригощати. Сам ходив в потоптаних мештах. Він ніколи не слідкував за своїм зовнішнім виглядом. Але дуже любив людей.

- Скільки часу Панас Карабіневич був директором районного будинку культури?

- Спочатку, як прийшов, побув трохи директором. У 1952 році, прослуживши три з лишком роки на службі, я мав демобілізуватися. А П.Карабіневич запропонував мені стати художнім керівником театру. Я був дуже здивований, адже так, я багато виступав, грав у всіх виставах, у оркестрі, вів концерти, але не мав досвіду у керівництві. Я написав про це батькам, а вони мені сказали, щоб дивися сам. От я й вирішив спробувати і залишився. Через три місяці П.Карабіневич підійшов до мене, і сказав: „Я вам передаю будинок культури".Тому що хтось настукав в ЦК компартії, що якийсь там Карабіневич є директором двох установ. Карабіневич запевнив, що буде допомагати, а пізніше, як все встихне, повернеться. Я був два роки директором будинку культури, потім до нас направили іншого директора, який пробув на посаді всього лиш рік, а після нього знову повернувся П.Карабіневич і працював на цій посаді до 1961 року, поки не пішов на пенсію. У 1961 році директором палацу піонерів та будинку культури одночасно назначили Лідію Бусарову, яка пропрацювала лише рік, а потім знову почалися розмови, що одна людина на двох посадах, і начальник відділу культури Стахів попросив, щоб я пішов або заввідділом культури, або директором будинку культури. Оскільки роботу в будинку култури я вже знав, то я вибрав друге. На той час я вже вчився на заочному відділенні в Харківському інституті культури. Так на цій посаді я працював до 1989 року, мене хотіли забрати в область, але начальство не відпустило.

- Які вистави ви ставили?

- Я грав у багатьох виставах. Найбільше згадується, як ми мали їхати в Київ, а потім до Москви на Республіканський конкурс. Тоді у виставі разом з масовками ми нарахували всіх 120 осіб учасників. Коли подавали заявку до Москви, ті були здивовані, що нас так багато. Питають мене: „А ти хто такий взагалі?". А я кажу, що директор місцевого будинку культури, і, що ці люди ходили три роки на репетиції, аби зіграти в цій виставі. Вони мені сказали, що масовку і оркестр можна і в них, на місці, взяти, але ми настояли на своєму. Так сталося, що напередодні мене схопив апендицит. Після операції  до мене приходив навідатися секретар райкому з відділу агітації, подивився на мене, а я трохи пожовтів. Всі казали мені, що я вже нікуди не можу їхати, а я відказав: „Ні, я таки поїду". Так після операції, з перев`язаним животом поїхав до Києва. Там все пройшло на „ура". Навіть, коли нас дивилася обласна комісія, сказали завучу обласного республіканського будинку культури, що ваш театр не зрівняється з Чортковом. Театр - це, взагалі, дуже велика праця. Це не просто вийшов на сцену і станцював чи заспівав, а там треба і освітлення, і костюми, машиніст сцени тощо. Як сказав Станівславський, театр починається з вішака (сміється).

Ще згадую, коли ми їхали в Москву, директор того фестивалю сказав мені: „Слухай, ти і не думай, бо вас там можуть з програми зняти". Та ми все рівно поїхали. В Москву нас взяли лише 48 осіб. Трохи нам дуже допомогли як в області, так і в Києві, а решту - мені довелося виплачувати гроші. Ми виступали в театрі Маяковського, за кожним театром закріплювалися певні робочі колективи. Кожен виступав на своїй мові і паралельно йшов переклад. Пам`ятаю, що перед нами виступали естонці. Вони грали чудово! У них була камерна виставка про революцію. Так ось, я побачив, що грали вони гарно, але переклад йшов якось із запізненням і все псував. Тоді ми вирішили відмовитися від перекладу, аби лунала лише українська мова. Ми такі були єдині. Вистава пройшла на „ура". Після того наші хлопці вийшли у фойє і чули, що там говорили: „Ну и хохлы дают!" (сміється). За виставу нам дали нагороду і в подарунок від Міністерства культури величезну картину Пламенецького „В полі", де вона поділася зараз не знаю.

Згодом обласним будинком народної творчості було випущено наш плакат, як кращого будинку культури в соцзмаганнях.

( Василь Єрмолайович почав показував безліч старовинних фотографій театру. На одному з фото була зображена його дружина. Василь Єрмолайовий з гордістю вказав нам на неї, аби ми подивилися, якою красунею вона була. Так назріло наше наступне запитання...).

- Василю Єрмолайовичу, а де ви зустрілися зі своєю дружиною?

- Тут в театрі ми й познайомилися. Її звали Людмила Іванівна, родом із Сибіру. Вона чудово грала!

Коли я демобілізувався, жити не було де, і Карабіневич дав мені кімнатку на горі в будинку культури. Я її трохи відремонтував. А Люда жила сама, вже кільканадцять років працювала секретарем у міській раді, мала донечку 5 чи 6 років, точно не пам`ятаю. Вона мені казала, що в неї дитина, і я на п`ять років  молодший, але мені було байдуже, і в нашому спільному житті це не відіграло ніякої ролі.

- Ви її кохали? Скільки років ви прожили разом?

- Я б не сказав, що це було якесь шалене почуття. Ми поважали одне одного. Це, на мою думку, дуже важливо. Вона померла у 1992 році. Ми були разом з 1952 по 1992 роки. Разом всього 40 років. У нас народився син Дмитро.

- Де працює ваш син?

- На даний час він безробітній, а за фахом - інженер. Закінчив Львівський політехнічний інститут. Працював головним механіком та інженером на цегельному заводі в Тернополі. Але сталося нещастя: їх обдурили, втекли з грошима, хату забрали. Так вони залишилися ні з чим. Ще з рік покрутилися у Великих Гаях, йому запропонували роботу на цегельному заводі, але зарплата була настільки мізерною, що не було ніякого сенсу працювати.

Донька Світлана - живе в Санкт-Петербурзі. Раніше туди було легше поїхати, а тепер все дуже дорого.

- Василю Єрмолайовичу, знаю,  вас болить серце за теперішню культуру.

- Звичайно, дуже болить. Адже усе розпалося, а ми ж наші звання не так просто здобували, їздили багато разів на конкурси. У 1980 році в нашу область приїжали заступники міністрів культури зі всіх республік, тому що у нас був найвищий показник в Радянському Союзі. Це було якраз 1 червня, до Дня захисту дітей, і я поставив дитячу дифіляду. Було задіяно 15 духових оркестрів, хори, ансамблі. Ми показали у цьому дійстві всю історію, від чумаків, які везли сіль, - аж до космосу. Це було велике дійство. Усі казали, що така дифіляда для мільйонного міста, а Чортків - місто лише із 30 тис. населення.

Наш театр був дуже відомий, а також -Чортківська капела бандуристів. Тепер це все розпалось. Трохи ще тримають хорову культуру лікарі і педучилище.

- Яких людей ви б хотіли згадати, з якими вам пощастило працювати?

- У нас були дуже хороший художник Тарас Колодій, який оформляв всі вистави, колишній машиніст сцени Карабіневича Михайло Паюк, на жаль його вже немає в живих, та Іван Штонда. Наші костюмери - Галя Буртняк та Марія Тильна. З акторів, я думаю всі пам`ятають Галю Личак, її дуже любив Карабіневич. Він навіть, коли помирав, чекав, що вона прийде до нього, але Галя якраз поїхала здавати екзамени до Чернівців і не встигла. Марія Лаврентіївна, зіграла усі ролі старших жінок, подружжя Зрайчики, В.Чельтер - неперевершений актор. Начальник тодішнього відділу культури - Іван Гураль, також дуже часто грав у театрі та багато інших.

- Що б ви хотіли побажати нашим читачам?

- Перш за все потрібно виховувати дітей з пеленок. Зараз політики подають не найкращий приклад людям, обдурюють нас усіх, і люди, бачачи той кавардак, самі себе так поводять,і нема кому пожалітися, ніхто не захистить. Нам потрібно бути більше високоморальними людьми.