A A A
Розмір шрифта:  

Про все і зразу

Загальноосвітня школа у селі Ридодуби знаходиться при самісінькій трасі, однак за своїм виглядом, на мій погляд, не нагадує шкільний заклад - охайна, скромна, невеличка. Швидше, як щось домашнє, родинне. Можливо і так.

Саме тут у школі ми мали зустріч із сестрою нашого знаного земляка, Заслуженого архітектора України, автора багатьох відомих проектів та пам`ятних знаків в Україні та за її межами Михайла Федика. І ось з приміщення школи нам назустріч вийшла миловидна інтелігентна жіночка із незабутньо-глибокими і ніжними голубими очима. Про себе я зробила висновок - світла жінка.

 

Так, це була вона - Ярослава Мирославівна Деренюк, з дому Федик, вчитель зарубіжної літератури із 40-річним стажем, рідна сестра Михайла Федика. Родом пані Славця (чомусь саме так хочеться про неї сказати - Авт.) із села Звиняч, звідки й пан Василь Градовий, котрому належала основна частина цієї ідеї зустрічі. Зазначу - це той самий невтомний Градовий - завдяки якому Чортківщина могла познайомитися з відомим музикантом, співаком з Лондона, імпресаріо Володимиром Луцівим; Голландським хором, що славиться виконанням української пісні та з композитором, автором творів духовної музики для хорового виконання, Григорієм Курцебою. Як добре, що духовний і творчий світ наших краян багатий і різноплановий, що не замикається на матеріальному стремлінні і бутті.

В очах росилася сльоза...

Пані Славця, полинула у спомини про свого відомого брата. Зізнатись, рідко, чомусь, так буває у нашому холодному на теплі емоції житті, коли рідні не з холодною гордістю, ні, - із сердечним теплом згадують один про одного. Чомусь часто доводиться зустрічатися з іншою думкою: „Родичі гарно виглядають тільки на фотографії". Проте останнє трапляється в тих сім`ях, де батьки були позбавлені високих християнських засад... А тут, одразу ж розкрилося - це не тільки архітектор Михайло Федик вартує уваги, а й уся його рідня. Тому наша розмова, хоч і акцентувалася на розмові сестри про брата, і саме цього прагнула пані Славця, все ж таки повертала у русло розповідей про саму родину Федик зі Звиняча, що на Чортківщині.

... Ярослава Мирославівна веде оповідь, і мимоволі змахує хусточкою непрохану сльозу. І наперекір цим старанням в її неповторних очах росяться сльозинки за сльозинками.

- Пані Славцю, чому ви плачете? - запитую.

- Навіть не знаю, - відповідає жінка, - у нас завжди чомусь так і моя мама плакали, і бабуся, коли говорили про Михайла чи проводжали його в дорогу. Він - людина надмірної доброти, у нього немає і крихти осуду чи непослуху.

А, зрештою, ось у мене лист його доньки, який вона написала просто так, коли гостювала в своєї бабусі Марії, нашої з Михайлом мами у Звинячі. Але тут є все і так лаконічно точно. Читає:

„Зовні він є звичайнісінькою людиною, чимсь схожий на колоритного актора Параджанівських фільмів. Навколо голови має ауру дитячої простоти, але очі зовсім протилежні, наче його очима дивиться хтось інший, не тутешні вони в нього, напевне митці, люди з виміру вічності, бачать дещо інакше, ніж ми.

Михайло Федик - львівський архітектор, родом з Тернопільщини. Спостерігаючи за натхненним процесом його роботи, мимоволі думаєш: „Що думає майстер на даний момент, коли його руками володіє сам Творець, адже згодом на білому папері утворилася безодня, де в перспективу попливли бульвари, будинки та дороги. Хто ж він такий, митець? Це той, хто володіє фантазією, як ремеслом, хто вміє перенести її з ефимерного у вічність, тобто в матеріал.

Мистецтво - це найпрекрасніша хвороба, - вважає Михайло, - захворівши нею, ти підносишся до пізнання невідомих світів, перед тобою відкриваються речі гармонійні і тобі не зрозумілі, тоді ти здивуєшся, чому раніше не пірнув у це море, аби відчути смак довершеності.

Мені ледве вдалося переконати Михайла Федика продиктувати список, хоча б частинки його досягнень. Він довго відмовлявся та твердив, що громаді не вельми цікаво дізнатися про це, а хто прагнув, той давно знає. Не зможу, на жаль, художньо оформити список його досягнень, бо творчого настрою під час їхнього виконання взнати не вдалося, через брак часу в спілкуванні з архітектором. Зате мені добре відомо, що корінь мистецтва в особистості Михайла має початок в генах його батька, Мирона Степановича, якому зараз доходить 80-ти ліття. Ця літня сільська людина знає всю історію досконало: України, історію літератури, українського театру, знає біографії всіх класиків українського мистецтва. Завчив безліч творів напам`ять, зокрема „Енеїду" Котляревського, „Каменярі" та „Абукасимові капці" І.Франка. І все це дідусь Мирон осягнув за трирічне навчання в школі, де взимку вчився, а решту часу пас панську худобу. Саме там перед хлопчиною відкривався справжній світ знань, жадібний до пізнання, замість домовленої зарплати зичив у панів почитати книжки, усвідомлюючи, що ніколи більше така цінність не потрапить йому до рук - завчав напам`ять. Крім всього, був актором, прожив друге життя на сцені старого клубу. Не обійшов його і дар малярства, філософії, незважаючи на це, залишився солити землю своїм потом, продовжуючи дорогу предків. Ось звідки б`є джерело таланту Михайла Мироновича Федика. Та на відміну , Михайло зумів зріктися всього, аби дати повний напір виходу своєму генію назовні. Не чужі цьому чоловікові музична вправність та малярство, особливо майстер пензля відзначився в роки юності, виставившись з роботами „Ашхабад", будучи в Середній Азії. Та з-поміж усіх жанрів мистецтва, він обрав архітектуру, саме ця зворушлива статичність зуміла підкорити його суть... "

- Пані Славо, бачу, що цей лист вас зворушив до глибини душі, чому? Що вас найбільше зачіпає?

- Що зачіпає? Бо я собі все згадую, як мама і бабця проводжали брата в дорогу на навчання і все плакали. А я одного разу запитую у мами: „Мамо, чого ви все плачете за Михайлом? За мною, як я їду на навчання і повертаюся, ви ніколи не плакали?".

„Ой доню, бо ти цілком інакша, ти легко даси собі раду в житті. А він - не такий", - відповідала мама. І то правда. Як пише про Михайла донька, він наче людина з іншого виміру. Коли я з якогось приводу маю свою думку, на щось сердита, то можу легко висловити її, чи ось, до прикладу, що у нас влада не така. То він відповідає: „Славцю, не можна так, то все від Бога. Зміниться і буде інакше". Він мені каже : „Треба вірити, і все направиться, буде добре". А я відповідаю: „Я хочу, щоб вже було добре, хоч для моїх дітей". А він усміхається, хитає головою, мовляв, все в житті не так. У Михайлові поєдналися батькова мудрість, жага до знань й мамина всепоглинаюча доброта.

- Ви на рік старші від свого брата, де здобували освіту ви і він?

- Я закінчила Чортківське педагогічне училище та Івано-Франківський педінститут, а Михайло три роки навчався у Бучацькій художній школі, а згодом - у Львівському політехнічному інституті.

Образ жінки, образ матері-жінки для брата святе

 

- Який ваш брат Михайло у спілкуванні з рідними?

- Він ніколи нікому ні в чому не перечить. Ось навіть тепер. Михайло живе у Львові, має дружину Валентину і дві дорослих доньки - він їх обожнює. Та й вони, треба віддати належне, також з повагою до нього ставляться. Попри велику зайнятість, брат завжди знаходить час і можливість, щоб навідатися до рідного Звиняча, до мами, бо батька ми вже два роки як поховали. І ось уявіть собі: я прийду до мами, побуду, а тоді прощаюся у такий спосіб: „Все, мамо, до побачення, я вже пішла". А Михайло, ні. Він цілує маму спочатку трохи вже відійде; стане і буде дивитися на неї; вклониться і піде... І уявіть собі, такий подячно-прощальний ритуал він здійснює завжди. Для нього образ жінки, образ матері-жінки - це святе.

- Які якості, окрім загальнолюдських, характеризують особистість Михайла Федика?

- Як людину творчу, спеціаліста надзвичайно високого рівня. Він - Заслужений архітектор України. У нього багатий архів доробків ще із студентських років. Ось останній його доробок - пам`ятник Степана Бандери, котрий нещодавно відкрили у Львові.

„Він жодного слова не сказав на російській мові"

 

Ярослава Деренюк: „Мій брат часто їздив на затвердження своїх проектів до Києва. У 80-х роках там все було на російській, але він жодного слова не сказав на російській мові. Він зазначав: „Я не зневажаю, бо це мова великого російського народу, але у мене є своя". Але його поважали і з його вибором рахувалися, переходили на українську.

Пригадую, як він організовував свою виставку в проектному інституті в Ашхабаді (Туркменії) була одна прикра обставина, заздрісники щось змінили у його проекті, проте, Михайло поїхав туди і в усьому розібрався, бо не міг змиритися з підлістю. У нього просили вибачення, але це була одна із прикростей, що завдала йому душевного болю. В Туркменії він залишив тьму-тьмущу своїх проектів.

Так, у нього успішний шлях, але нелегкий. Заздрісники допомагали жити.

Пригадую, коли ще Михайло був студентом, то його робота завоювала бронзову медаль. Проте його керівник попросив: „Михайле, ти ще молодий, у тебе все попереду..." Михайло, не усвідомлюючи ваги свого успіху, відмовився від нагороди, хоч у його доробку не було і на йоту чужої праці.

Минуло багато часу, коли він нам зізнався про такий випадок. Хоч ніхто б з нас не поминався про це. Наші батьки звичайні селяни... Хто собі таке міг дозволити?.. Ми тільки слухали, з відкритими ротами від подивування, як він нам про те все розповідав.

Моя братова, дружина Михайла, все каже: „Хто йому робить зло - той має дуже великий гріх. Михайло - людина від Бога". Хоч  він каже, що у нього немає ворогів.

Кращий пам`ятник Т.Шевченку в Афінах

 

Проводився конкурс на кращий пам`ятник Т.Шевченку у столиці Греції в Афінах. Михайло Федик брав участь у конкурсі і здобув перемогу. То ж зовсім недавно брат пані Слави, наш скромний, але іменитий земляк, Михайло Федик побував у Афінах, щоб оком митця відшукати відповідне місце для пам`ятного знака нашому Кобзареві.

Немало робить Михайло Федик для духовного зростання нації. За його проектами будується багато церков. До його доробків належать пам`ятники Володимиру Івасюку, якому днями будемо відзначати 60-річчя, Сагайдачному, облаштування цвинтаря козацької доби тощо. Але це неповний перелік робіт Федикаа.

Переповідаючи про свого брата, пані Слава бідкається, що може то не зовсім скромно так переповідати про рідну людину. Однак, ми цілком іншої думки і підбадьоруємо жінку розповісти ще.

І тут дізналися, що унікальні знахідки має Михайло Федик щодо участі його односельчан зі Звиняча у легендарній Чортківській офензиві, черговий ювілей якої ми відзначатимемо в червні місяці цього року.

Талант не позичений, а власний

 

Ярослава Деренюк:

- А ви знаєте, що окрім вищезазначених талантів, у мого брата є талант музиканта. Він - самородок. Сам від себе навчився грати на баяні і згодом навчив цьому відомого в Чорткові музиканта, який все своє життя пропрацював у гімназії Чорткова (спочатку це була школа №1) Василя Кузика. На жаль Василя Кузика уже немає з нами. Вічна йому пам`ять. Другим учнем Михайла був Василь Градовий, котрий також обрав музику своїм фахом.

Михайло Федик не став музикантом, але не дарма кажуть, що „архітектура - це застигла музика в камені". Зараз він працює у приватній структурі Львова і проектує свої шедеври по всій Європі.

Михайло часто навідується додому, дуже сумує за мамою, за краєм. То ж ми сподіваємося, що він прийме наше запрошення взяти участь у відзначенні 90-ліття Чортківської офензиви і ще поділиться своїм сокровенним на сторінках нашої газети, де ми раді бачити усіх наших талановитих земляків і гостей Чорткова.

Леся Легіт