Чарівна жінка Ірина Дем`янова подарувала мені пригоршню ще теплих поезій.

В подяку за це, висловлюю своє щире захоплення у власній, гранично-відвертій і нінащо не схожій, інтерпретації.

Чи пам`ятаєш мелодію юності? Авжеж. Вона на обкладинці: „В каждой строчке только точки после буквы Л...". Це як у японському естетизмі юген - натяк більший від декларації, недомовленість - змістовніша від пустослів`я. Це токонома авторської харизми і обійма любові із набоями зразка 60-х.

Легко писати в унісон, коли один діапазон переживань і прагнень, одна ментальність і стихія. Коли душа відчинена навстіж: „упізнай, упізнай мене!" Так природно, що гріх минути. Душевний ексгібіціонізм - прекрасна вада всякого митця. Вада - бо відкрита душа надто ранима.

„Все нарозтвір уже..., Яриле, не рань!" Думки поетів ходять голими. „Хоч би сорочку залишив, абощо!... Я б рукавами, мов руками, вкрилась". Вони несуть образи на вербо-вербальних коромислах. То Русалія виплесне, то Ярило хлюпне. І день І.Д., і ніч І.Д. - завершена сутність, астральний цикл. Спокуса і покаяння, падіння і злет. Одним словом - життя.

А я тобі - ні перша, ні остання... Життя покличе, й сниво пропаде. Лише над віршем тихим, як зітхання, залишиться дві літери - І.Д.". Залишиться невгамовна пристрасть: „То той погляд, що бентежить і дарує буйне щастя... Стежку ожеледь мережить, я біжу без страху впасти". А ще спраглість пізнання: „Хто я без невтомної жаги, пізнати його, осягнути і залюбити в себе?". Так пізнаючи щось, відкриваєш себе. Попелюшкою під вікнами пізнання стоїть самотність. Вона - і власний вимір, і чийсь талант. Митці найгостріше відчувають свою окремішність через креатив, який не може бути адекватним загалу. „Та одинокість перед жерлом ночі, той протяг вічності, той безмір самоти..."

Тож бо, у світі мінералів найсамотніший алмаз, бо нічого окрім вуглецю.

„Прийди, я знемагаю в самоті. Навкруг німий екран ні запаху, ні звуку..." Даруй, що він такий. Бери сама за руку. Жіноча самотність скоріше претензія, аніж константа: „Хижа, хтива, щедра і живлюща-то душа самотня жінки суща". Це поле надії: „Мій ангел світами блукав, шукаючи твого". Самотність, як вікно у світ. З середини Ти, ще не зурочена, а зі двору вже зиркає розлука. „А ми удвох, ми - край, ми - світло побіч тіні... Тримай мене, тримай бодай на волосині". Не втримав, не вберіг, а може так і треба? Що на хистке зійшло, не жаль і зіштовхнути. Два одиноких „я" і поміж ними шиба. Пивничка на вікні.

„Тиша тиш і біль, як білість, - ще не пісня - вже мотив. Інтервал - Господня милість для таких, як я і ти". Сенс кардогравітації у жертовному подоланні: „Зорею серпневого зблисну і в плескоті хвиль пропаду...". Звідси й туга, як світло пропащих реалій: „Так мені ще небонько синіє! А тебе чомусь нема й нема...". І розпач неподільна: „Не плачу!... Видивляю. Крізь глузд. Незрячо." І смирення: „Тихо ронить пелюстки півонія".

Краса досконалості у досконалості світобудови. Жінка - її модель: „І рук твоїх лілейно-білий біль, і світло матове оголеного тіла..."

Через неї стається все, що невідворотне і чого не мало би бути. Краса проростає через чуття, через реконструкцію взаємин до творчого осягнення ідеалу. Чи не від того художники і поети закохані в черепки. Частка більша цілого, бо спонукає фантазію.

„Впади на мене золотим дощем, позолоти вуста мої та очі..."

Якби ж то знати наміри вітрів, щоб викресати з хмари, хоч позлітку. Ще не відомо буде дощ, чи ні, а вже хтось тричі зрікся тих фантазій.

„Не стримаю повені серця...", „Чекаєш?.. Іду... В серце - повінь безкрая: кохаю, кохаю, кохаю тебе!". Апогей злету: „Душа вознеслася на гребінь. Ще хвилі такої не знала...".

Дивуюся, чому досі нема одиниці виміру кохання? Хоча, прости мені утилітарність.

„Спервовіку щось жінка та знала, й поки ви силкувались пізнати, вона сльозами омила ноги і волосся зоряним витерла..." Кохання - тест досконалості, на ньому клеймо самозречення: „І помру від любові, а чи від безсилля любити, й хтось раптом відчує: без мене весна - не весна!". Не знаю, що з чого почалось; чи милосердя з любові, чи любов з милосердя, але мене вкладає пластом твій філософський реверс: „І хто мене, крім мене, запита?! В гарячці стогоном твоє імення. Моя вина вустами каяття цілує висоту твого прощення".

Є багато „чому?", на які нема відповіді, та й дошукуватися вже нема сенсу. Бо і пісні пісень Соломонових виглядають запитально...

„О терпка, моя любове пізня, хто затужить за тобою? - Пісня."

Не знаю навіщо я взявся за цю тему і де той бук, що послужив за стимул? Можливо, ще до знайомства з тобою була мотивація:

Любов моя рання - надмірне старання, любов моя пізня - нечувана пісня.

Даремне старання, відспівана пісня - любов моя рання, любов моя пізня.

Ти увійшла в цей прагматичний світ, оперезана поясом любові, - викликом на виклик! Увійшла, щоб вибухнути в ньому небаченим сяйвом, еквівалентним спалаху народженої зірки.