Нещодавно у Чортківському педагогічному училищі ім.О.Барвінського відбувся конкурс з диригування ім.М.Леонтовича. Почесним гостем та головою журі був Богдан Петрович Дерев`янко, професор Львівської музичної академії, завідувач кафедри хорового, оперного та симфонічного диригування, заслужений артист України, а також колишній випускник нашого Чортківського педучилища. Про музику Богдан Петрович може із захопленням говорити годинами. Це світ його душі, думок та творчих набутків.

Про музику, сім`ю та свій життєвий шлях пан Богдан Дерев`янко розповідає  у сьогоднішньому інтерв`ю.

- Богдане Петровичу, ви були головою журі на конкурсі ім.М.Леонтовича, який проходив у Чортківському педагогічному училищі ім.О.Барвінського. Що вас пов`язує з цим закладом?

- Перш за все, з цим закладом мене пов`язує те, що впродовж 1959 - 1962 років я тут навчався, на музичному відділенні. Наш випуск був третім. Я поступив  сюди одразу після школи... З цим закладом у мене пов`язані дуже хороші спогади. Нас навчали дуже хороші викладачі...

- Кого з викладачів ви б хотіли згадати?

- У нас було багато хороших викладачів, боюсь когось і не згадати: Я.Шманько - викладав хор; я вчився на фортепіано, але додатковий інструмент був баян - то згадується викладач Рудько. Деякий час - Чухно викладав у нас історію музики. Дуже пракрасним спеціалістом і хорошою людиною був викладач Ткачук, викладав сольфеджіо, духовий оркестр. Він був дуже цікавою та оригінальною людиною, мав абсолютний музичний слух, завжди підтримував з нами дисципліну. Спочатку я дуже його боявся, але потім побачив, яка він хороша людина.

Пам`ятаю, ми часто їздили з хоровим колективом педагогічного училища з концертами до Тернополя. Публіка дуже гарно нас зустрічала.

 Тобто, ми не лише грали на інструментах, а й диригували хором, оркестром. На мою думку, це розвивало нас в широшому аспекті як музикантів. Це саме я побачив й на сьогоднішньому конкурсі.

- Тобто ви побачили себе у теперішніх студентах?

- Очевидно зараз трохи інший час, тому я не можу сказати точно. Я не один рік працюю у різних навчальних закладах. Працював в Івано-Франківському Державному гуцульському хровому колективі, Рівненському інституті культури, а тепер уже двадцять років - у Львівській музичній академії, викладаю хор, диригування. Що я можу сказати? В теперішній час більшість дітей, які поступають, навчалися у музичних школах і при поступленні моють досить хорошу музичну підготовку, у мої часи мало хто мав музичну освіту, але для нас світ музики відкривався як якийсь чарівний світ. Для мене особисто, гра на інструменті, - це було, як якась дивна казка. Але після перших вражень я зрозумів, що це вимагає також багато праці, аби дійсно чогось досягти. Для мене не було втомлююче сидіти за інструментом по чотири - п`ять годин. Шкода, що на сьогоднішній день складається так, що педагогічна і музична професії знецінилися. Скажімо, музиканту, аби грати, приміром, на скрипці ,потрібно починати з 6 - 8 років, потім поступати в музичне училище, консерваторію. Йому доводиться все життя над собою працювати, і в результаті він отримує зарплату лише 700 - 800 гривень, значно менше аніж той, хто нічого не робив, байдикував, відкрив якусь власну комерційну діяльність. Та незважаючи на це, більшість музикантів не шкодують, що обрали саме цю професію, без якої вони не уявляють себе.

- Тобто, ви вважаєте, що музикант - це не професія, а покликання?

- На мою думку, кожна професія вимагає покликання. У мене є маленький онук Ігорчик, котрий ходить в дитячий садочок. Я бачу, що педагог також має мати покликання до цієї професії, адже то дуже нелегка праця. Це дуже важко, потрібно мати надзвичайно багато терпіння до дітей, тому що вони теж є різними. Одні слухаються, інші - ні. Діти є діти, їх потрібно сприймати такими, як вони є. Я вважаю, що педагогу також доводиться багато над собою працювати, аби бути цікавою особистістю, зацікавити дітей.

- Богдане Петровичу, коли ви вирішили присвятити своє життя музиці?

- Це було ще до педучилища. Я родом із селі Вашківці Теребовлянського району. Навчався у звичайній сільській школі, дуже любив математику, особливо геометрію...

- Це є досить рідко, щоб музикант полюбляв математику?

- Чому? Таке трапляється дуже часто. Ось, наприклад, відомий російський композитор О.Бородін водночас був видатним хіміком і зробив немалий вклад в цій галузі науки. По-різному складається.

Так сталося, що до нас у школу прийшов викладати надзвичайно розумний вчитель музики, самоук Щільнович. Він вчив нас співати, заснував шкільний хор та оркестр.

 Іноді у житті людини буває таке собі прояснення. Одного разу я почув "П`ятий танець" .Дворжака. Це мене дуже вразило, захотілося навчитися грати, хоча не дуже вірив, що і я так зможу. Тому, коли ми прийшли вчитися в педучилище, на все дивилися з великими очима, нам було все цікаво. Можливо тому, як я вже раніше згадував, ті, хто приходив після музичної школи, їм це вже трохи набридає, тому що вони вже знають, яка це велика праця: батьки їх заставляють, вони повинні сидіти і грати, коли їхні однолітки граються на вулиці. Це перетворюється у них на повинність і музика перестає бути певним відкриттям.

Після закінчення педучилища, я працював вчителем музики у школі-інтернат міста Чорткова. Мав свій хор, оркестр, але отримував дуже мало платні. Одного разу директор школи запитав мене скільки я отримую, почувши відповідь, здивувався, що так мало, і дав мені ще півставки сторожа.

Я вважаю, що це дуже погано, що сьогодні Міністерство освіти відмінило оплату за позашкільну роботу, а кинуло це все на органи місцевого самоврядування. Та оскільки місцеві органи таке не потягнуть, то всю позашкільну роботу люди роблять задарма. А хто хоче задурно працювати, це ж велика праця.?!Але це потрібно для розвитку наших дітей, адже саме в позашкільній роботі вони пізнають світ мистецтва, чують про відомих композиторів, художників і тому подібне. Це розвиває їх як особистість, незважаючи на те, ким дитина буде у майбутньому. Зараз музику вчать лише в початкових класах. Так, це добре для дітей, але хіба далі музика закінчується? Ось, приміром, ми вчимо літературу, математику до закінчення загальноосвітньої школи. Хіба усі стають потім літераторами чи математиками? Ні! Але це розвиває абстрактне мислення дітей. Як на мене, то це є дуже дивна позиція Міністерства, тому що в Прибалтиці у школах учні мають по два рази на тиждень уроки музики у всіх класах. Так як ми кожен день їмо, так і нашу душу потрібно чимось підживлювати.

Якось я був з хоровим колективом у Німеччині. Ми там розговорилисяз німцями і виявилося, що у них кожен вміє читати ноти, співати по нотах. Ми їздили в Німеччину з аматорським хором, партії вчили в основному на слух, то німці дивувалися, як це вони не вміють співати по нотах. Це так само, як би наша людина приїхала, знала б тільки алфавіт і не вміла читати. Навіть у нас в Україні ще у XVIII столітті люди були освідчені і вміли читати по нотах.

Я це все веду до того, що в основному саме на тій позашкільній роботі і розкриваються таланти. Хтось має хороший музичний слух, хтось - ні, але кожна людина може розвинути слух. Зараз, коли немає грошей, немає і хорових колективів, не розвивається народна творчість. Це відкинуто, ніби нам це не потрібно.

- Як далі тривало ваше життя після праці у школі-інтернат?

- В інтернаті я працював два роки, потім поступив у Дрогобич на "музпед". Там мені порадили поступати в консерваторію. І з дипломом педучилища, не признаючись, що я навчаюсь у Дрогобичі, тому що тоді так було не можна, поступив у консерваторію, диригентський відділ. Після закінчення, мене направили керувати Державним гуцульським хором в Івано-Франківську, там ще був відомий музикант М.Гринишин, котрий свого часу написав пісню "Вівці, мої вівці". Цим хором я керував впродовж десяти років. Потім мене запросили в Рівно в інститут культури завідувати кафедрою хорового диригування ,народного співу. Там було два відділи: академічного та народного співу. У Рівно я працював вісім років. Але так склалося, що моя дружина родом зі Львова, ми часто їздили туди до її батьків, очевидно мене хтось знав, тому мене запросили завідуючим кафедрою диригування у Львівській музичній академії. Моя дружина не дуже хотіла переїжджати до Львова, тому що в Рівному у нас була хороша квартира, друзі, але так склалося, що ми вже двадцять років живемо у Львові, життя тут також налагодилося.

- Ви усе життя займалися хоровою діяльністю, чи керуєте ви зараз якимось хоровим колективом?

- У Львові я вів хор комерційної академії. У них був такий проректор, який дуже любив хоровий спів. З часом наш хор став одним з найкращих хорових колективів Львова. Ми часто їздили з концертами за кордон: до Польщі, Німеччини, Голландії, Сербії.

Зараз я віддав цей хор своєму учневі, аби хоч рік відпочити. Хочеться, щоб молоде покоління також залучалося до цієї справи. Часом приходжу їх навідати, даю консультації. Так я вже півроку відпочиваю... Таки тягне назад (сміється). Може знову повернуся...

- Богдане Петровичу, ви є заслуженим артистом України, коли отримали це звання?

- Так, я отримав це звання ще коли керував Державним гуцульським хором.

- Розкажіть про свою сім`ю.

- Моя сестра Ірина також закінчила Чортківське педагогічне училище, тривалий час пропрацювала у школі вчителем початкових класів. Зараз проживає у селі Нагірянка Чортківського району.

Моя дружина Іванна народилася під Львовом у 1944 році у сім`ї простих людей. Її батько працював на заводі, згодом вони переїхали до Львова. Вона також музикант, закінчила Львівське педучилище, музичне відділення, працювала в музичній школі. У нас є троє дорослих дітей.

- Діти пішли вашим шляхом?

- Лише один старший син Тарас. Донька Ганна закінчила Івано-Франківський університет, педагогічний відділ дошкільного виховання. Молодший син Петро закінчив політехніку, інженер, зараз працює на Півдні України.

- Які ваші улюблені композитори, співаки?

- Важко сказати, їх дуже багато. Зі співаків слід відзначити нашу Соломію Крушельницьку. Не хочу принижувати інших, але вона була дійсно оперною співачкою світового рівня найвищого гатунку.

Також подобається мені українець за походженням - Петро Чайковський. Він був російським композитором, але його прадід був українець, з козацьким корінням. Хоча П.Чайковський не був новатором. В мистецтві є такі люди, які зроблять щось таке, що потім мають своїх послідовників, але та глибина музики та мелодичність цього композитора надзвичайна.

Хочу також відзначити українського композитора Миколу Лисенка - основоположника української класичної музики. Він створив свої мелодичні стилі, і змінив ставлення до української музики взагалі. Хоча М.Лисенко не писав музику суто з національними рисами, але, приміром, багато німецьких композиторів як Л.Бетховен також не писали національну музику. А ось вже М.Вебер - писав суто німецьку музику. Але, все ж таки, Лисенко зробив дуже багато для української музики.

М.Леонтович, імені якого проходив конкурс диригування у Чортківському педагогчному училищі ім.О.Барвінського, був по суті аматорським композитором. Він не мав класичної школи, консерваторії. Хоча на той час Бетховен та Моцарт також не мали закінченої консерваторії, вони творили свої шедеври в домашніх умовах. Леонтович зростав у сім`ї священиків і видно та музика для нього була близькою. Згодом він брав уроки гри на інструменті, але не створив жодної інструментальної музики. Та те, що він створив у хоровій музиці відкрило новий світ у сфері хорового мистецтва.

Загалом, світ музики - це світ окриленої душі, тому, вважаю, до нього має долучатися кожен.