19.11.2008 - Надія Вонарх: “Мене найбільше радує пам`ять і вдячність дітей”

Пані Надія Вонарх віддала 35 років свого життя діяльності у Чортківському педагогічному училищі ім.О.Барвінського, хоча загалом педагогічна стежина її становить сорок років. Адже на початку діяльності вона пропрацювала вчителем англійської мови у школі № 2 міста Чорткова. Родину Вонархів в Чорткові знають багато людей. Її покійний чоловік Микола Володимирович користувався великим авторитетом серед музикантів, викладачів. А в часі недавньої зустрічі випускників у педагогічному оперний співак Микола Блаженко з особливою любов`ю згадував саме його. Це подружжя заслужило велику любов від своїх випускників.

Наше інтерв`ю відбулося у часі (одразу на другий день), коли виповнилося шість років з дня смерті Миколи Володимировича Вонарха, тому світлій пам`яті його присвячується.

- Пані Надіє, звідки ви родом?

- Я родом із Чернігівської області, Минський район, село Синявка. Часом люди помічають мій акцент, тому що ми жили на кордоні із Росією та Білорусісю через що наша мова дуже змішана. У нас немає чистої української мови. Дехто пов`язуємій акцент з тим, що я викладаю іноземну мову. Можливо, це теж дає якийсь свій відбиток.

- Як ви потрапили до Чорткова?

- Я навчалася в Чернігівському університеті. За рік до закінчення вузу ми з чоловіком одружилися. Микола навчався у Ніжинському інституті. Після закінчення його направили на роботу до Чортківського педагогічного училища, де впродовж років він викладав сольфеджіо, гармонію, вокал. Микола дуже гарно співав. Їздив виступати на Чернівецьке, Львівське телебачення, одного разу їм організували  разом з Іваном Поповичем, Семеном Уруським поїздку до Угорщини з концертною програмою.

Опісля нього, через рік  я теж закінчила університет. У ті часи жінку посилали за чоловіком, тому з Міністерства освіти мені дало направлення до Чорткова. Пам`ятаю, це був 1969 рік. Перші два роки працювала в школі № 2, викладала англійську мову, а потім перевелася у педагогічне училище. Я живу Чорткові вже сорок років.

- Страшно було їхати так далеко від дому, у чуже місто?

- Ні, абсолютно. Чоловік вже цілий рік жив та працював у Чорткові, багато мені писав про місто. Він дуже любив Чортків.

- Які були ваші перші враження від Чорткову?

- Як тільки я приїхала до Чорткова, Микола сказав: "Спочатку я покажу тобі місто", - і почав мене водити вузенькими вуличками, показував центр, ратушу. Мені дуже сподобалося. Тоді місто було дуже охайним, чистим, але проблемою було те, що практично нічого неможливо було купити. Пам`ятаю, як ми сюди їхали, взяли з собою пару вилок, ложок, тарілки, а про кастрюлю якось забули, а купити ж ніде. Тому довгий час зранку щось перекусимо в сухом`ятку, а на обід ходили у вареничну. Вже потім сім`я Рачкевичів подарувала нам нашу першу кастрюлю, яку я ще й досі зберігаю як реліквію. Згадую, як Микола поїхав до Чернівців на телебачення і привіз звідти таз. Боже, то було таке щастя! Адже на той час ми жили на вулиці Подільській, в будинку навпроти педучилища, де не було ні води, ні газу. Потрібно було щоразу заносити відро води на другий поверх, розтопити грубку, наколоти дрова... Умови - складні, але ми були молоді і зовсім не нарікали на своє життя, між нами ніколи не було суперечок з приводу грошей. Часто позичали у сусідів до зарплати, потім віддавали, знову позичали. Так і жили.

- Чи пригадуєте,  як ви вперше зустріли свого чоловіка?

- Так, звісно. Ми - з одного села, та він на п`ять років від мене старший, вчився в іншому інституті і жив досить далеко від мене. Моя двоюрідна сестра дружила з його племінницею Наталею. А між ним і його племінницею була невелика різниця у віці, тому вони зверталися на "ти". Одного разу я прийшла до сестри в гості, а тут і зайшла Наталя з Миколою. Він сказав, що закінчив інститут і ми сіли відсвяткувати.

- А зразу відчули, що це ваше?

- Ні, ви знаєте, сочатку я не звернула на нього уваги, але потім Наталя, його племінниця, запропонувала піти разом по гриби (у нас за 7 кілометрів від села знаходиться ліс). Я дуже любила збирати гриби, добре на них розумілася, тому що в дитинстві дуже часто ходила з батьком у ліс. А Микола ніколи не ходив, його батько загинув на війні, їх виховувала лише одна мати. Їм доводилося дуже важко, тому що в сім`ї було п`ятеро дітей, а він - наймолодший. Я показувала йому, які гриби збирати, розговорилися. І у лісі вже звернули одне на одного увагу. Після того зустрічалися, але коли закінчилося літо, він поїхав у Чортків, але продовжував писати і телефонувати.

Одного разу я приїджаю додому, а моя мама мені каже: "Що ж це ти нам нічого не говориш! Вонархи кажуть, що вже до весілля готуються. Микола тебе буде заміж брати. А ми ні слуху, ні духу. Якщо так, то будемо теля здавати і готуватися до весілля". Я кажу, що нічого не знаю, він щось там писав, але звідки мені знати. Приїде, тоді побачимо... Потім, коли він приїхав, ми й одружилися.

- Надіє Григорівно, розкажіть про свою сім`ю, дітей?

- У нас є двоє доньок. Старшій - Олені, 38 років. Вона закінчила Полтавський медичний інститут, спочатку працювала стоматологом у нашій поліклініці. Зараз вона завідувач терапевтичного відділу стоматології у Тернополі. Має сина Тарасика, 14 років, котрий теж захоплюється іноземними мовами. Вчить англійську, польську та німецьку мови. Народився на Нестора Літописця, тому ми дали йому два імені - Тарас-Нестор.

Молодша донька Інна, 33 роки успішно закінчила наше педучилище, через що її взяли на п`ятий курс Тернопільського педагогічного інституту. Після закінченя трохи працювала у педучилищі, читала вокал і фортепіано, а потім поїхала за контрактом в Японію. Для цього вони спочатку проходили курси в Тернополі, потім на кастингу їх відбирали у Києві. Інна їздила в Японію на півроку, потім на три-чотири місяці, приїжджала додому і знову їхала. Зараз вона теж проживає у Тернополі, має дев`ятирічну донечку Олесю.

- На жаль, вашого чоловіка вже немає серед нас, але його студенти все-ще згадують свого вчителя теплим словом...

- Пройшло вже шість років, як Миколи немає. Ми пожили разом 32 роки у спільному шлюбі. Пам`ятаю, йому мало виповнитися 60 років. Ми вирішили відсвяткувати цю дату. Одного разу сваха сестри спитала: "Нащо ви це робите, Миколо Володимировичу?", а він сказав, що це вже в останній раз. Вона відповіла: "Що ж це ви таке говорите, який останній раз? Ви ще будете мати багато днів народжень святкувати".

Ми дуже гарно відсвяткували його 60-ліття, зняли усе на плівку, але так і сталося - до 61-го він недожив...

Його учні дуже тепло згадують про нього. Він присвятив педучилищу сорок років свого життя. Цього року на День вчителя, який проходив у педагогічному училищі, Микола Блаженко говорив про мого Миколу дуже гарні слова. Він завжди тепло про нього відзивається, каже, що Микола Володимирович для нього, як батько, адже дав йому таку путівку у життя. Зараз М.Блаженко, закінчивши Львівську консерваторію, працює солістом Тернопільського академічного обласного драмтеатру ім.Т.Г.Шевченка, лауреат Міжнародних конкурсів оперних співаків. Казав мені, щоб я приходила до нього, а він дасть мені контрамарки, аби я безплатно відвідувала театр, дав моїй доньці Інні. Вона вже неодноразово там була, у драмтеатрі.

Пригадую, як ми організовували вдома українські вечорниці: варили узвар, робили пампушки, салати, усе без випивки і по-українськи. Був Микола Блаженко і Галя Попович, які на той час ще навчалися у педучилищі, покликали сусідів. Ми співали до третьої години ночі українські пісні. Все було дуже гарно.

- Надіє Григорівно, ви теж все своє життя пропрацювали у Чортківському педагогічному училищі ім.О.Барвінського. Що приємного можете згадати?

- Багато було приємного. Ось цього року буде 35 років, як я працюю в педучилищі. Знаєте, часом я собі так думаю, якщо б мені знову довелося вибирати професію, чи пішла би на цю стезю? Думаю, що так, все одно б стала вчителем англійської мови. Мені це подобається, я легко знаходжу спільну мову з учнями, і коли студенти мають хороші знання, коли я бачу результат своєї праці - це приносить мені велике задоволення.

Наприклад, у нас вчилася така дівчинка Алла Аліщук. Дуже хороша і здібна дитина, завжди мала хороші оцінки. Я знала її маму з вигляду, але ми ніколи не віталися. Та одного разу на вулиці підходить її мати і каже: "Надіє Григорівно, ви знаєте, завдяки вашій англійській Алла вступила в Києво-Могилянську академію за рахунок того, що найкраще написала тест з англійської мови". Потім дівчинка приходила до мене в училище, дякувала. Зараз завжди, коли зустрічаємося з її мамою, вона розказує мені про Аллу, як вона там. Я отритмувала безліч листів від колишніх студентів, зараз вже більше телефонують, часом навіть з різних куточків світу.

Одного разу, у мене в серпні день народження, я не хотіла відмічати, але пролунав дзвінок. Мені подзвонила Г.Вергун, сказала, що їх шестеро зібралися в "Бристолі" і вони запрошують мене до себе. Було дуже приємно. Часто дзвонять вітають з Днем Надії. Мене найбільше радує така пам`ять і вдячність дітей.

- Пані Надіє, я бачу у вас дуже велика власна бібліотека. Чи можете ви назвати це своїм хоббі? Яких письменників найбільше любите?

- Так. Я дуже люблю читати, свого часу прочитала безліч книжок. У нас дійсно всі полиці обкладені книжками. З письменників дуже люблю Вальтера Скотта, книги якого перечитуала, навіть, по декілька разів, та Павла Загребельного.

- Які якості ціните в людях? Чи часто доводилося розчаровуватися в людях?

- Ціную чесність, доброту. Розчаровуватися часом доводилося, інколи, коли бачиш, що людина хоче якоїсь корисливості, але я намагаюся не тримати на неї зла, сподіваюся, що з часом вона це усвідомить. Я вважаю, що не потрібно ні на кого гніватися, тому що, на мою думку, це гріх. Краще відпустити.

- Традиційне запитання на останок: що б ви побажали нашим читачам?

- Я хочу побажати читачам, щоб вони були здорові і щасливі, щоб все було добре і на роботі, і в сім`ї. І у теперішній нелегкий час нікого не скорочували, а лише підвищували. Хай у них буде мир і злагода вдома.