Ось уже двадцять років подружжя Витягловських живуть разом у своєму затишному будиночку у смт Заводське. Приємний затишок створюють і двоє маленьких і дуже розумних пухнастики, які мене просто зачарували, киця Сонька та песик Рудик. Вони завзято допомагають своїй господині плести гобелени. А Рудик, навіть, попав до книги Історія мистецтва України через те,що полюбляє спати у клубочках, то ж так і сфотографували. Тетяна та Михайло Витягловські присвятили своє життя мистецтву. Пані Тетяна тче досить знані в Україні гобелени, малює картини методом батіка ( картини, намальовані на тканині спеціальними фарбами). Пан Михайло - працює в техніці дерев`яної пластики, скульптури, а також пише картини. Усе їхнє життя доля дивним чином поєднувала: навчалися в одній художній школі, закінчили один університет.

- Пані Тетяно, де ви навчалися художньої майстерності, з чого все починалося?

- Все починалося з художньої школи в місті Бучач. Це була єдина така школа в Тенопільській області, де навчалися діти з усієї Тернопільщини. Я - родом з Бучача, але так сталося, коли закінчила перший клас в художній школі, батьки переїхали жити у Чортківський район, смт Заводське, тому що тут будувався цукровий завод, а школу я залишати не хотіла, тому жила у знайомих в Бучачі. Так моє студенство почалося з шостого класу. Михайло також вчився у цій школі. Але він на рік старший і ми тоді ще не зналися. Принаймні, я його не пам`ятала. Він родом з села Сороки Бучацького району.

 У художній школі я провчилася два роки, але згодом школу перенесли далеко, та й я вже вирішила поступати вчитися далі.

- Пам`ятаєте свої перші спроби малювання?

- Я завжди малювала, скільки себе пам`ятаю, їздила на конкурси. Ніколи не думала, як тепер діти, на кого йти вчитися. Зразу знала, якщо я малюю, то піду вчитися малювати. Мені здається, раніше усі більш-менш оприділялися одразу, але зараз все важче.

Згодом я поступила у Вижницьке училище прикладного мистецтва. Коли поступала, не знала на що. Там було чотири факультети: ткацтво, художня вишивка, художня обробка дерева та металу. Я орієнтувалася на стенди, де висіли композиції, зроблені студентами. Вишивка - це лише хрестики, потрібно багато рахувати. Це мене не привабило, тому я обрала ткацтво, абсолютно до цього ніде не стикаючись з цим видом мистецтва. В училищі провчилася чотири з половиною років. Після цього потрібно було два роки пропрацювати, та оскільки я закінчила училище з червоним дипломом, то могла відразу й поступати. Але хто ж поступає в лютому? Тому чотири місяці пропрацювала в Коломиї на фабриці художніх виробів. Одного разу нам з подругою дали завдання виткати гобелен для міста. Ми пішли у музей, аби ознайомитися з символікою міста. Там ми зустріли молоду жінку, котра закінчила університет. Розговорилися і вона переконала мене обов`язково поступати в інститут. Тому що училище в основному було засноване на традиціях карпатського краю, а фантазувати нас не вчили, не було вільних тем. Так моїй подрузі довелося доробляти гобелен самій. Вона не могла поступати, тому що у неї не було червоного дипломаі мала ще відпрацювати два роки, але пізніше таки поступила. Я вступила у Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва, зараз це Львівська академія мистецтв.

- Пані Тетяно, ваші роботи є досить знаними. Коли почали плести власні гобелени і зрозуміли, що це ваша справа?

- Вже в інституті. Буквально на 2-му курсі ми з моєю вірною подругою брали участь у виставці малих форм текстилю. Мені завжди щастило на подруг, так як кажуть: "Мы с Тамарой ходим парой". Вона була з Прибалтики, більше в тому тямила, мала своє бачення, а я її "штовхала". Вона могла все зробити сама, але її потрібно було до цього підштовхнути. Отож ми готувалися. У ті часи на виставці засідала комісія, які роботи виставляти, а які - ні. Ми прибігли трохи пізніше, нам сказали, що комісія вже розійшлася. Це нас дуже засмутило і нам сказали: "Ну добре, дівчата, залишайте свої роботи, хлопці пішли на обід, ми їх покличемо і покажемо". Коли було відкриття виставки ми прибігли подивитися, чи взяли наші роботи. Їх взяли. Це була наша перша виставка! Такі були емоції... На той час було важко виставлятися, тому що було дуже дорого привезти свої роботи на виставку. На наступний рік була наступна виставка. Так ми намагалися виставлятися два рази на рік. Я виставлялася з 1986 року, а офіційно з 1990-го, після закінчення інституту. У 1989 році родився наш з Михайлом син, на той час я вже закінчила навчання, а чоловік ще рік навчався, за рахунок того, що був в армії.   

- А де ви познайомилися зі своїм чоловіком?

- Ми зустрілися в інституті. Як я вже раніше згадувала, вчилися в одній Бучацькій художній школі. Потім я навчалася у Вижниці, а він - в Косові, буквально між нами було два містечка. Тобто ми все життя йшли поряд по одній дорозі (сміється).

Його друг вчився зі мною у Вижницькому училиці. Якось ми йшли і той каже: "О, це Таня, вона вчилася зі мною у Вижниці", а Міша видно теж мене пам`ятав і сказав: "А зі мною в Бучачі". Потім ми їздили разом в Херсон. Вони збирали помідори, а ми працювали на консервному заводі. У нас була бригада з трьох дівчат. Ми намагалися все швидко зробити і піти на Дніпро позагаряти, тоді був жовтень, але в Херсоні - дуже тепло. Хлопці також приходили на пляж. Їх було багато, а нас лише троє, тому нас помічали (сміється).

- Скільки років ви вже одружені?

- Ми одружилися на останньому курсі. Разом вже 20 років.

- Вас з чоловіком поєднує творчість. Як ви вважаєте, спільні інтереси впливають на стосунки?

- Звичайно, що це відіграє дуже важливу роль. Іноді сперечаємося.

- Більше в творчому чи побутовому аспекті?

- Ні, в побутовому. В творчому, я іноді зроблю ескізи і раджуся з ним про те, який гобелен мені ткати. Він рідко покаже на той, що я хочу. Я тоді питаюся чому не інший, а Міша каже: "Ну тчи що хочеш" (сміється).

- Мотиви ваших робіт є досить філософськими, що надихає вас на їх створення? Звідки беруться сюжети?

- Я вважаю, що все залежить від стану душі, від того, який у тебе настрій. Іноді помічаю, що гама кольорів на гобелені відповідає тим кольорам, які я починаю одягати. Воно так як і сюжети ідуть зсередини самі по собі.

- Коли вам краще творити - вдень чи вночі? Чи не сняться вам, бува, картини, які ви потім замальовуєте в ескізи?

- Мені дуже часто сняться кольорові сни. Друзі питаються, як це? Іноді буває, через деякий час я малюю ескіз і нагадую собі, що мені таке ж снилолося.

Я люблю найбільше працювати ввечері, десь о годині шостій - сьомій.

- Скільки часу ви витрачаєте на одну картину і чи не важко знайти матеріал для роботи?

- Усе залежить від того, яка ця картина за розміром: приблизно місяць, а може й більше. Матеріал для роботи знайти не важко, тому що для гобеленів я використовую звичайні нитки для в`язання.

- Пане Михайле, ви працюєте в основному з деревом. Як ви малюєте ескізи за допомогою олівця чи можливо використовуєте комп`ютерну графіку?

- Ні, комп`ютером я ніколи не користуюся. Це не моє. Я краще усе зроблю своїми руками (сміється). Для початку починаю робити ескізи на звичайному аркуші паперу олівцем, потім інколи роблю ескіз із пластиліну, а деколи - зразу починаю вирізблювати на дереві. Звісно, те, що є на ескізі, може в процесі роботи мінятися, удосконалюватися.

- Як ви вважаєте, техніка зараз переганяє мистецтво? Чим можна зараз більше досягнути технікою чи руками?

- М.: На сучасному етапі розуміння мистецтва дуже різне. Для одних мистецтво - це Рубенс, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Веласкес, а для інших - Шигал, Малєвіч і цілий ряд сучасних художників, які нібито принадилися до мистецтва, хоча для мене це не є мистецтвом. Або, можливо, візьміть хлопці і назвіть це якось по-іншому (сміється). Що таке мистецтво? Скажемо так по-простому, - це речі, які впливають на душу. Ну, якщо вони на когось діють, то, можливо, це і є мистецтво.

- Т.: А на виставках такі роботи є надзвичайно дорогі...

- М.: Так, тому що одні безталанні то роблять, другі - про це пишуть і роблять їм рекламу, а треті самодури це купляють за шалені гроші.

- Чи буває так, що ви зробите свою композицію і почанаєте до неї критично ставитися, думаєте, що десь можна було б зробити краще?

- Я намагаюся робити щось нове і до старого більше не повертатися. Лише важливо прожити цей момент життя, перегоріти цим; зробив і перегорнув нову сторінку.

- Ви не лише займаєтесь різьбою по дереву, а й малюєте. Що вам подобаєтеся найбільше з цього всього робити?За що беретеся із задоволенням?

- Мені завжди набридає робити одне й те ж. Я малюю картини, потім роблю скульптури, повертаюся до графіки. Тобто віддаюся щоразу іншим видам мистецтва, якими я володію. І воно очевидно живить мою творчість. Для мене це як добрий борщ, який у результаті іноді набридає.

- Чим займаються ваші діти? Вони перейняли ваші таланти?

- Т.:У нас є двоє дітей. Старшого сина звати Володя, йому 19 років. Він навчається у Львівській політехніці, його напрямок - комп`ютери. А молодшій доньці Насті - 16 років. Вона навчається в Чортківському педагогічному училищі на факультеті іноземної мови. Наші діти є дещо далекими до мистецтва.

- Чи є у вас улюблені художники?

- М.: У мене є багато, яких я люблю і поважаю, але таких, щоб я на них молився немає. Кожен має щось своє.

- Т.: Я теж такої думки. Ми ні на кого не рівняємося.

- М.: Багато в тому ж мистецтві людей, котрі створили безліч хороших речей, в тому числі і модерністів. Не все погане в модернізмі. Є оригінальні і розумні речі, які виконані на високому рівні, але серед цього є й багато хламу, який нам намагаються нав`язати, як щось велике. Та це не лише в мистецтві, а й в літературі, музиці.

- Як ви вважаєте гроші - це основне? Що в житті для вас має велике значення?

- М.: Гроші - це не основне, але що б мені не говорили, - це свобода. Якби були у нас були гроші ми займалися б тільки мистецтвом. Хоча, на жаль, такого не буває. Рубенс і Веласкес також працювали при дворах, малювали портрети багачів, але поряд з цим створили багато шедеврів і збагатили цим мистецтво.

- Т.: Для нас основне в житті - здоров`я близьких. Коли всі живі й здорові, ти нічим особливо не опікуєшся і можеш займатися чим забажаєш.

- Тетяно, ви викладаєте в школі мистецтв? Чи бачите ви якісь таланти, які змогли б продовжити вашу діяльність?

- Т.: Зараз є багато талановитих дітей,які після школи обирають мистецтво, але суто за моїм фахом немає.

- М.: Традиційне ткацтво взагалі занепадає. Залишилося дуже мало людей, які цим займаються, тому що це дуже трудомістка робота.

- Часто їздите на виставки? Чи помічаєте інтерес до ваших робіт?

- Т.: Приблизно два-три рази на рік на виставки у Київ, Львів та Тернопіль. Були одного разу у Мюнхені, Німеччина.

- М.: За кордоном організовується безліч виставок, там все просто: заплатив за місце і все. Це занадто дорого для нас, тому що доводиться затрачати власні кошти.

- Т.: На виставках ми помічали увагу до наших робіт. Люди дивувалися, що так багато зроблено, незважаючи на наш вік. Казали, що ми занадто молоді, адже часом старий художник пенсіонер не назбирає стільки робіт за все життя.

- У вас є якісь державні нагороди?

- М.: Мабуть ви знаєте, щоб отримати державні нагороди у нас потрібно бути близько до чиновників. Наразі з 1995 року ми є членами Спілки художників України.

- Що б ви побажали нашим читачам наостанок нашого інтерв`ю?

- Т.: Я б хотіла побажати усім читачам, щоб у такий нестабільний період, щоб кожен мав своє улюблене заняття і надто не переймався усім. Займаючись улюбленим заняттям у людини і настрій, і здоров`я хороші, і усі посміхаються одне одному.

- М.: І, звичайно, - творчого підходу у всьому.