18 вересня тривав благодійний марафон, приурочений до Дня захисту дітей. Марафон відбувся у залі засідань резиденції Бучацької єпархії з осідком в Чорткові. Організатори - служба у справах дітей та відділ освіти Чортківської райдержадміністрації разом з палацом позашкільної роботи.

До редакції газети "і плюс" звернулися люди, котрі мешкають по вулиці Пітушевського (колишня Жовтнева). У їхньому листі йдеться: "Протягом багатьох років з очисних колодязів, які розташовані впродовж каналізаційної мережі від лікарні до вул. Пітушевського систематично витікають нечистоти. Це відбувається і в даний час. Велика кількість смердючого бруду (фекалій) розливається по прилеглих територіях, тече вулицею повз бібліотеку в центр міста.

У період спекотних днів ця ситуація набирає такої гостроти, що несе загрозу мешканцям, а - особливо дітям. Їх проживає тут чотирнадцятеро.

З цією проблемою ми зверталися неодноразово (у 1977, 1981, 2002 роках) до міського голови, головного державного санітарного лікаря, до головного лікаря райлікарні). Причина усувається тільки на деякий період. І знову все повторюється..."

І підписи - Затурський, Сов`як, Івануць, Гевко, Ткачик, Школьницький, Юськевич, всього 15 осіб.

З 12 - 15 вересня у м.Києві відбувся Шостий всеукраїнський конкурс аматорських колективів "Музичне мистецтво України", організаторами якого були профспілки України. У конкурсі брало участь багато колективів з різних кутків України. І вже вкотре блискуче відрекомендував себе хоровий колектив Чортківської райлікарні "Галичина". Наші конкурсанти посіли почесне третє місце. Хоча серед аматорських колективів виступали аси хорового мистецтва, професійні колективи при будинках культури як: колектив Київського метрополітену, відомий хор "Дарничанка", хорові колективи з Керчі, з порту Одеси.

Молодість Ярослава Потикевича пройшла за часів однієї із найстрашніших сторінок історії України. Молодих людей цього часу розтоптала страшна й безжальна машина - Радянський Союз. Цим молодим людям довелося дуже рано подорослішати і сповна усвідомити страшну реальність. Вони безстрашно захищали свою землю, свій народ. Незалежною Україну бачили лише у своїх мріях. Хоча сьогодні дехто плаче, як добре їм було за часів СРСР, мовляв, і що з того, що Україна стала незалежною. Саме ці люди знають і розуміють  цінність цього скарбу. Вони дуже дорого заплатили за це. І хоча є такі, котрі називають їх бандитами, але вони були лише дітьми, у яких відібрали дитинство, а часто і життя.

Ярослав Потикевич - лікар-терапевт, який перебуває на заслуженому відпочинку; кавалер ордена Романа Шухевича; людина, котра у 1990 році підняла український прапор в Києві. Зараз проводить активну дослідницьку роботу з історії на наших теренах, автор книжки про Романа Шухевича "Радше впадь, але не зрадь!", і готує до друку свою нову книжку.

Мене виховували три бабусі: одна - татова, друга - мамина, третя - бабуся Люба. Малим я твердо вірив, що маю їх аж три і всім хвалився (було сумно і досить незручно, коли на мої щирі свідчення однолітки зневажливо відповідали: «А в мене - сім!»). Правда, третю я бачив дуже рідко, бо вона жила в Івано-Франківську, але, родом була з мого рідного Чорткова.

Йдеться про Любомиру Пітушевську-Любинецьку. За першим прізвищем як доньку сотника УГА і УСС Володимира Пітушевського, похованого в Чорткові, патрона однієї з чортківських вулиць, а також як довоєнну гімназистку «Рідної школи» її можуть пам`ятати чортківчани; за другим прізвищем - як дружину чернівецького музиканта, хормейстера і чи не композитора Івана Люинецького - її можуть згадати чернівецькі мистецько-педагогічні кола. Але для мене вона завжди була бабусею Любою.